Впевнена у брязканні зброєю та в демонстрації своїх політичних м’язів, Росія могла протиставити розвиненій і витонченій західній культурі лише її слабку та похідну версію. Національно свідомі, освічені росіяни переживали почуття культурної неповноцінності в порівнянні зі своїми європейськими колегами. Ендрю Вахтель зазначає: «На різкому контрасті з іншими політичними імперськими модерними державами Росія на початку XIX століття опинилась у культурному плані в підлеглому, можна навіть сказати, колонізованому становищі». Модернізація та європеїзація Росії, пише Вахтель, виробила двозначну спадщину. На додачу до закладання підґрунтя для великих художніх здобутків XIX і XXI (так у оригіналі. — Прим. верстальника) століть, «вона також створила серйозні підстави для культурного шоку та болісного почуття меншовартості. І саме в матриці політичної влади та культурної неповноцінності кристалізувалася російська націоналістична думка в перші десятиліття XIX століття»[24].
Хоча зіткнення з іншими допомагає формуванню будь-якої ідентичності, включно із національною, історики російського націоналізму слушно надають йому роль особливого каталізатора. Саме з цієї причини Ганс Роґґер називає російську національну свідомість XVIII століття «компенсаторною». Він розглядає її як аспект російської вестернізації, викликаний інтенсивними контактами з іншими культурами та націями в період після Петрових реформ. У тому ж дусі Лая Ґрінфелд наводить аргументи на користь конструктивної ролі ресентименту у витворенні національної ідентичності в Росії[25]. Ресентимент означав, що, з одного боку, росіяни прийняли західну модель і усвідомили свою неспроможність її перевершити, а з другого боку, відкинули цю модель саме через цю свою неспроможність. Джейн Бурбенк стверджує, що «запровадження есенціалізованого „Заходу“ як моделі для майбутнього, а також есенціалізованої „Росії“ як основи для суспільного та державного будівництва» вплинуло на Росію негативно, оскільки «уявний „Захід“ став моделлю або антимоделлю для уявної Росії, і ця бінарна риторика обмежила можливості інших культурних проектів»[26].
Амбівалентність Росії щодо Заходу була всеосяжною. У XIX столітті вона була роздвоєна на протилежні інтелектуальні табори — західників і слов’янофілів. Хоча вони були вкрай неоднорідними і з плином часу розвивалися, ці два рухи найбільш гостро відповідали на питання належного ставлення Росії до Заходу. Західники, які з ентузіазмом дивилися на прогресивні традиції європейської культури, пов’язували майбутнє Росії з Європою. Слов’янофіли ж вважали, що унікальність Росії робить західні моделі неприйнятними та закликали повернутися до споконвічних цінностей і традицій. Важливо підкреслити, що обидва угруповання дотримувалися націоналістичної ідеології. Вони сперечалися про зміст національної ідеї, але не про її законність або корисність. Чільний західник Алєксандр Ґерцен зафіксував це в образі дволикого божества давньоримської міфології — Януса: «Від самого початку вони (слов’янофіли) і ми (західники) поділяли сильне, нераціональне, психологічне, пристрасне почуття безмежної любові до російського народу, російського життя, російського складу розуму. Ми, неначе Янус, дивились у різні боки, але серце билось одне»[27].
У першу чверть XIX століття можна говорити про загальний консенсус серед освічених класів щодо існування російської нації; це специфічна ідентичність нації, яку шукали, уявляли, винаходили і заперечували. Формулювання XVIII століття ставали застарілими в контексті нової романтичної націоналістичної чутливості, яка захоплювала Європу. З допомогою німецької філософії, особливо Шеллінга, Гердера та Гегеля, націоналісти-романтики мали своїм завданням винайдення місцевих традицій і культурних витоків, що могли бути використані в ролі нової амальгами національних цінностей.
У гонитві за таким корисним минулим слов’янофіли обрали допєтровську епоху як час культурної самобутності російського духу. Головна пов’язаність Гоголя зі слов’янофілами відбувалася через його дружбу з родиною Аксакових, які були знаними членами московського культурного середовища. Хоч його і не можна зарахувати до членів середовища, Гоголь симпатизував слов’янофільській ностальгійній ідеалізації патріархального соціального порядку та відданості православ’ю. Однак йому не припала до смаку їхня програма згортання вестернізації. Обравши для більшої частини свого життя європейські країни, Гоголь не поділяв їхніх філіппік проти Заходу, хоч і був критично налаштований до певних аспектів західноєвропейської цивілізації. Друзі-слов’янофіли закликали його повернутися із занепадницького Заходу в цілющі обійми матушки-России. Він звертав увагу на їхні заклики лише після безперервних прохань дати щось до слов’янофільського журналу Москвитянин.
24
Andrew Wachtel, «Translation, Imperialism, and National Self-Definition in Russia»,
26
Джейн Бурбанк,
27
Цит. за: С. А. Венгеров,