Незабаром держава наважилася поставити свою печать на націоналізмі, водночас остерігаючись його революційної сили та відчуваючи об’єднавчий потенціал. Державна версія російського націоналізму знайшла своє вираження в тому, що згодом стало відоме як ідеологія офіційної народності (официальная народность). Її задумали в середині 1820-х років, а систематизована вона була 1834 року нещодавно призначеним міністром освіти Сєрґєєм Уваровим. Вона була викладена в короткій формі відомої тріади — православие, самодержавие и народность. Відповідно до цієї ідеології, Росія володіла особливим провидінням Господа — через свою відданість православ’ю, що вважалося єдиною істинною формою християнства. Принцип самодержавства стверджував, що цар був пов’язаний із Богом і що його влада була абсолютною. Найбільш незрозумілим і суперечливим поняттям була народність. Його часто визначали за допомогою двох попередніх понять (тобто російському народові притаманне ревне православ’я і любов до царя), хоч воно, врешті-решт, виявилося найбільш аморфним і суперечливим[28]. Уваровська державно-династична концепція народності входила у протиріччя з романтичним поглядом на неї. Як відзначає Синтія Віттекер, замість того, щоб відкрити людям інформацію про зміст поняття народності, яке уряд згодом запровадив, Уваров вважав, що держава повинна визначати й диктувати національні цінності покірному народу. Віттекер порівнює підхід Уварова із «заливанням нового вина національності XIX століття у старі міхи освіченого абсолютизму»[29].
Втім, нейтралізація креативних сил народу не нагадувала прикру помилку, а могла бути якраз реальною метою. Шпорлюк вважає официальную народность спробою самодержавства протидіяти творенню російської нації, яка би була відокремлена від держави, натомість воно закріпило підпорядкування собі цієї нації[30]. Як це не парадоксально, але чимало російських націоналістів вважали своїм ворогом російську державу. Особливо багато слов’янофілів, які прагнули ідейного роз’єднання між російським народом і державою, були визнані ідеологічно підривною силою і навіть покарані позбавленням волі. Официальная народность являла собою спробу перетворити націоналізм на інструмент соціального контролю та стовп династичного правління. Оскільки це правило поширювалося на багато народностей, держава жонглювала твердженням про етноцентричність російського та місцевих націоналізмів — для досягнення своєї власної мети, яка полягала в забезпеченні політичної стабільності. Почуваючись досить невпевнено у спробах русифікації, уряд використовував, приміром, місцевий український націоналізм у своїй антипольській діяльності.
Хоч і популяризована у сфері освітньої політики, официальная народность була санкціонована та пропагована Ніколаєм Першим і його урядом у ролі тотальної державної ідеології. Вона мала величезний вплив у царині культури за допомогою державної освітньої політики, цензури та розподілу журнально-видавничих привілеїв. Дехто з найближчих друзів Гоголя, як-от Стєпан Шевирєв і Міхаїл Поґодін, належав до числа провідних теоретиків і прибічників официальной народности (вони також виявляли сильну прихильність до слов’янофільства). Обидва вони були активними журналістами і працювали професорами російської літератури та російської історії, відповідно, в Московському університеті. Так само, як і його інші ідейні друзі, ці адепти официальной народности чинили на Гоголя значний тиск з метою «корекції» його поглядів. Власний, глибоко вкорінений імператив служіння своїй країні також схиляв його до цієї доктрини. Не будучи революціонером, особливо в пізній період творчості, він вважав, що царський лад був відповідним для росіян. Хоч у ранніх гоголівських публікаціях, коли він був найнятим державою науковцем, його прихильність до концепції официальной народности здавалася прорахованою і стратегічною, пізніші епістолярні есеї з «Вибраних місць із листування з друзями» відбивають його глибоку заангажованість. Та все ж, незважаючи на головний намір доктрини захистити власний політичний статус-кво, Гоголь сильно підважував її, подаючи широкий спектр соціальних проблем і пропонуючи реформістські ідеї. За іронією долі, саме «Вибрані місця» — вияв старанної гоголівської данини официальной народности — стали його найбільш цензурованою публікацією.
28
Nicholas V. Riasanovsky,
29
Cynthia H. Whittaker,
30
Roman Szporluk,