Із цих двох націоналістичних угруповань Гоголь мав найменше спільного із західниками. На відміну від консервативних слов’янофілів, західники підтримували прозахідний курс Росії та відстоювали ліберальні європейські цінності. Вони закликали до прогресивної соціальної, політичної та освітньої реформ і скасування кріпацтва. Вони вважали, що влада самодержавства має бути обмежена, і жорстко критикували російську православну церкву за ворожість до вельми потрібних соціальних змін. Хоч вони й були далекими від некритичного сприйняття перших двох частин уваровської тріади — православ’я та самодержавства — їхній націоналізм виявився сильним. Це був вид російської нації, який вони собі уявляли — більш прогресивної, егалітарної і прозахідної. Саме це й відрізняло їх від слов’янофілів. Як прихильники официальной народности, вони сприймали XVIII століття як джерело національної гордості. Успіхи Росії на шляху до прогресу у XVIII столітті стали доказом її величезного потенціалу, її спроможності наздогнати й перегнати Захід. Те, що в європейців забрало століття, росіяни зможуть пристосувати й покращити протягом обмеженого часу.
Попри те, що Гоголь тримався від західників осторонь, вони відмовилися відповісти йому взаємністю. Їхній провідний лідер, впливовий критик Віссаріон Бєлінський, високо оцінив талант Гоголя й відіграв важливу роль в утвердженні його як великого письменника. Однак Бєлінському не вдалося привабити Гоголя в табір західників, що стало очевидним після публікації «Вибраних місць». У відповідь на це Бєлінський розродився відомим листом до Гоголя, в якому він дорікає письменникові за консерватизм і обскурантизм, відкидає його образ Росії як згубний і зображає його лакеєм режиму. Цей лист широко циркулював у середовищі російської інтелігенції і став одним із найулюбленіших текстів літератури XIX століття для Владіміра Лєніна (ПСС 8, 743). Незважаючи на цей скандал навколо «Вибраних місць», майбутні покоління критиків західницького напряму помістили Гоголя на своє знамено як прабатька прогресивних тенденцій у російській літературі, що згодом зберегло становище Гоголя у совєтському пантеоні національних письменників.
Національно-імперський комплекс
Росія була багатоетнічною імперією задовго до того, як узяла на себе зобов’язання стати нацією. Хоча імперська тактика вже допомогла консолідації Московської держави, Московія взяла імперський курс у 1550-х роках — захопленням Іваном IV величезних, етнічно неросійських і суверенних Казанського й Астраханського ханств. Росіяни пояснюють колишні процеси за допомогою оманливо позитивної та ідейно заплутаної метафори собирания земель русских. Від середини XVI століття й далі це собирание захопило землі, які здавалися все менше й менше «російськими» всім, окрім ідеологів імперської експансії. Іванові захоплення подвоїли територію Московії, яка у 1600 році дорівнювала розмірам Європи, а після захоплення Сибіру 1639 року Росія стала втричі більшою за Європу[31]. У XVIII столітті до цих нерозвинених і малонаселених просторів були додані густонаселені та розвинені регіони: прибалтійські губернії, Крим та східні території Польщі. Експансія тривала у XIX столітті в Закавказзі та Євразії. Сотні етнічних груп опинилися під владою царя, перетворивши росіян 1834 року на меншину всередині імперії (кількість етнічних росіян становила менше 50 % від усього населення імперії)[32]. Коли Пьотр Перший 1721 року прийняв офіційний титул Імператора Всія Русі (Імператора Всеросійського), він визнав свою зверхність над розмаїтою імперією, в якій, утім, російський компонент мав вирішальне значення. На противагу різкій відмінності між англійським і британським, новий термін для громадянина імперії — россиянин — виявився вельми схожим до етноніма русский і походив від нього. Від самого початку російський націоналізм та імперіалізм сформували своєрідний гібрид.
31
Richard Pipes,
32
Andreas Kappeler.