Своєю складністю російський націоналізм багато в чому зобов’язаний Російській імперії. На відміну від Англії та Франції з їхніми віддаленими, заморськими, у расовому плані порізненими колоніями, Росія розширилася за рахунок сусідніх територій і підкорених народів, з якими вона часто мала історію соціальних і культурних зв’язків, які лише посилилися в рамках імперського проекту. Як висловився Джеффрі Госкінґ, «Британія мала імперію, а Росія імперію була — і, вочевидь, досі нею є»[33]. Якщо Габсбурги не докладали рішучих зусиль у справі переформатування своєї імперії в націю, внаслідок чого етнічні громади залишились практично неушкодженими, то Романови якраз мали таку мету. Вихідним місцем цього проекту були неросійські східнослов’янські землі, особливо Україна.
І все-таки багатоетнічна структура імперії опиралася унітарному наративу. У своєму новаторському дослідженні Андреас Каппелер показує, що традиційну ранню політику прагматичної терпимості та співпраці з елітами в першій половині XVIII століття змінили примусова інтеграція та насильство[34]. Єкатєріна припинила цю політику почасти через її неефективність і повернулася до політики гнучкого та прагматичного стримування, навіть якщо ця центральна політика та її втілення на периферії значно відходили від норми протягом російської історії. За Каппелером, у випадку з Росією не зовсім підходить колоніальна модель, але він стверджує, що Росія неухильно рухалась у цьому напрямку. Хоча політичні та стратегічні цілі стимулювали експансію на ранньому етапі, модернізація й індустріалізація посилили важливість економічних цілей. Поступова вестернізація Росії привела до прийняття євроцентричних цінностей елітою та державою, які виплекали почуття вищості над етнічними меншинами, особливо в Азії. Приблизно в середині XIX століття етнічність і національність стали більш важливими маркерами ідентичності, ніж попередні надетнічні категорії членства в майнових і соціальних класах. Каппелер помічає посилення після 1831 року політики гноблення щодо меншин, яка у 1860-х роках була інституціалізована як політика русифікації (попри нерівномірність її реалізації). Східні слов’яни, особливо українці, потрапили під найбільший тиск асиміляції. Агресивний націоналізм метрополії зазвичай мав на меті підтримку імперії, але в Росії він значною мірою довів свою контрпродуктивність. У той час, як у деяких регіонах русифікаційні заходи увінчалися успіхом, хоч іноді й тимчасовим, в інших, особливо на західних околицях і на Кавказі, вони мали протилежний наслідок, розпалюючи місцеві націоналізми. Нестримний апетит Росії до нових територій призвів до порушення травлення імперії.
Статус Росії як багатоетнічної імперії мав глибокі наслідки для російської ідентичності. Російський націоналізм завжди мусив боротися з тим фактом, що російська держава включала в себе чимало неросійського населення. Стратегії та цілі примирення імперії та нації розвивались протягом певного часу. Російські націоналісти XVIII століття пишалися етнічним, географічним і культурним розмаїттям імперії, уславлюючи його як ознаку національної сили[35]. У першій половині XIX століття ця мультиетнічна модель почала поступатися русоцентричній концепції, що наполягала на пріоритеті російського етнічного й мовного компонента. Націоналістичний дискурс XIX століття меншою мірою переймався российским народом — поняттям із попереднього століття, що позначало населення імперії, ніж русским народом, що більше стосувалося етнічних росіян. Цей терміно-логічний зсув позначив відхід від концепції російськості, що була пов’язана з територіальним аспектом імперії, до зосередження на ній як на етнічній категорії, власності правлячої верхівки. Та все ж спокуса довести російську велич посиланнями на імперські успіхи виявилася нездоланною. Каппелер пише, що в цілому «традиційний імперський патріотизм поступово набував рис імперського націоналізму»[36]. Збіг імперського й національного проектів, як відзначається, «змішав почуття російської нації зі звичкою імперського панування»[37].
Хоча нація та імперія традиційно розглядаються як антагоністичні поняття, Джейн Бурбенк стверджує, що в російському контексті було по-іншому. Подвійний проект будівництва нації та імперії привів до появи того, що вона називає імперсько-національною ідентичністю в Росії. Джеймс Крекрафт так само вважає національно-імперський комплекс характерною рисою російської ідентичності. Він стверджує, що «й абсолютизм, й імперіалізм практично від самого початку були властиві російському націоналізму». Вера Тольц, хоч і не вважає за можливе існування національно-імперської ідентичності, показує схильність російських націоналістів до сприйняття Російської імперії як російської нації-держави. Марк Бейссін наводить найсильніший аргумент на користь нерозривності націоналізму й імперіалізму в Росії. Він стверджує, що російські націоналісти всіх мастей одностайно та беззаперечно сприйняли імперію та її подальшу експансію як доказ вищих національних якостей росіян, що підняло їхній статус у порівнянні з Заходом. Він робить висновок: «Отже, імперський проект набув значущості для національної психології, яку Адам Улем назвав „механізмом компенсації за відсталість“, і його реальний інтерес полягав не в об’єкті завоювання та включення, а радше в самій Росії». Це національно-імперське ставлення, на думку Бейссіна, характеризує повний політичний спектр російського суспільства і було присутнє від зародження російського націоналізму й до наших днів[38].
33
Geoffrey Hosking, цит. за Roman Szporluk, «The Fall of the Tsarist Empire and the USSR: The Russian Question and Imperial Overextension», у
35
Yuri Slezkine, «Naturalists versus Nations: Eighteenth-Century Russian Scholars Confront Ethnic Diversity»,
37
Ідея Річарда Пайпса, викладена Брюсом Перроттом у «Analyzing the Transformation of the Soviet: Union in Comparative Perspective», у
38
Burbank, «Imperiia»; James Cracraft, «Empire versus Nation: Russian Political Theoiy under Peter I».