Імперсько-національний комплекс широко відображається в культурі XIX століття й лежить у підґрунті великої кількості класики «золотого віку» — від Пушкіна до Толстого. Лише нещодавно літературознавці —здебільшого на Заході — почали вивчати цей важливий аспект[39]. Тому моя мета — сходження Гоголя-письменника від периферії до ікони російського націоналізму — вимагає аналітичної структури, яка приділяє однакову увагу імперським і національним проблемам. Звісна річ, сам Гоголь маскував дослідження національних відмінностей між Україною та Росією за гострим усвідомленням імперських стосунків, що їх пов’язували. У «Тарасі Бульбі» 1842 року, приміром, він будує націоналістичну ідеологію на імперському тлі. Цей імперський контекст також багато що пояснює про підхід росіян до Гоголя та його творчості, з усіма супровідними наслідками та упередженнями. Їхні відгуки на Гоголя підтверджують, приміром, віру в те, що його творчість у російській літературі утверджує позицію України під імперським покровом і доводить, що українська ідентичність може бути лише складовою частиною російської. Участь Гоголя в націоналістичному проекті була зумовлена відчутними наслідками національно-імперської динаміки на українській периферії — такими, як русифікаційна та проімперська освіта, яку він отримав у школі. Але він також був сформований і пам’яттю про автономістські традиції України й пишався етнокультурною неповторністю, яка характеризувала його оточення та Україну в його часи. Ці місцеві настрої входили в конфлікт зі статусом України як імперської власності Росії.
Україна як імперська периферія Росії
Сучасна російська громадська думка вважає Україну невід’ємною частиною Росії, ставлячись до українського прагнення незалежності зі страшенним нерозумінням. Тому може здатися неймовірним, що ідея українсько-російської спільності була народжена лише у другій половині XVII століття самими ж українцями[40]. Українське духовенство, яке домінувало в той час у російській церковній ієрархії, розробило поняття східнослов’янської спільності, щоб не виглядати аутсайдерами. Росіяни визнали цю ідею настільки привабливою, що наступним поколінням українських націоналістів важко було позбутися її.
І ще в XIX столітті ставлення росіян до того, чи українці є насправді росіянами, було суперечливим. Ідея спільності зіткнулася з реальним сприйняттям України, яка для росіян, що спромоглися відвідати її, здалася навдивовижу чужорідною. І справді, в культурному, мовному, політичному та соціальному аспектах рівень роз’єднаності між Україною та Росією був суттєвим після століть окремого політичного існування, протягом яких ці два світи мали незначні зв’язки, якщо взагалі мали. Попри імперську політику гомогенізації, ці відмінності збереглись. Більшість численної подорожньої літератури першої половини XIX століття, яка намагалася зробити цю невідому землю зрозумілою для росіян, випромінювала почуття здивування від міри української самобутності[41]. Гоголь міг підігрувати екзотиці України у своїх повістях 1830-х років, тому що вона все ще була екзотичною для Росії. Заяви про синонімічність України з Росією, здавалося, ґрунтуються не на реальних оцінках, а на силі переконання в тому, наскільки ця ідея чудова. Ті, хто її проголосив, часто самі були не надто впевнені у сказаному, і цю невпевненість схильні були відносити до гарячковості своїх заяв. Урешті-решт, ті самі росіяни, котрі, через Гоголеву подругу Смірнову, поставили письменникові у 1844 році запитання: вы русский или хохлик? Всупереч офіційному дискурсу єдності, відмінність, вочевидь, відчувалась, а від середини XIX століття і далі вона мала все більше значення.
39
Деякі приклади: Susan Layton,
40
Edward Keenan, «Muscovite Perceptions of Other East Slavs before 1654 — An Agenda for Historians», in
41
Василь Сиповський,