Ідея російсько-української спільності міститься в понятті спільного історичного коріння. Офіційна російська історіографія прийняла її, пропагуючи схему споконвічної єдності всіх східних слов’ян, їхнього подальшого поділу та тріумфального возз’єднання. Відповідно до цієї точки зору, середньовічна київська держава, яка об’єднала східних слов’ян і загинула у XIII столітті від татарської навали, являла собою витоки російської державності. Тому заради порятунку від татарського «ярма» ця державність була перенесена на північ, до московських земель, тоді Київське князівство стало жертвою зловорожого іноземного панування — спочатку татар, потім литовців, а після унії литовців із польською короною у 1569 році — поляків. «Возз’єднання» почалося тоді, коли лівобережна Гетьманщина підпала під протекторат московського царя в 1654 році. Більша кількість українських земель потрапила під російську зверхність наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772–1795). Російська історіографія подала ці процеси як відновлення історичної справедливості та возз’єднання споконвічної давньоруської єдності («Русь» і відповідний прикметник «руський» — не плутати з «Росією» та «російський» — позначають усі східнослов’янські православні землі до виникнення московської держави).
Цей історичний наратив хоч і часто використовувався в офіційній ідеології, проте викликав певне невдоволення. Слияние українців із «братнім» російським народом було далеким від узгодженого і взаємовигідного союзу. Насильницьким і мирним шляхом українські козаки, що були напівмілітарним суспільством, чинили опір зазіханням царизму на їхню автономію. Хоча від середини XVII до кінця XVIII століття українці утримували інтелектуальне лідерство в імперії Романових, метрополія, як і конкретна імперська політика, виснажила місцеві культурні ресурси. Так само поняття споконвічної руської єдності неможливо прийняти як певність. До сьогоднішнього дня київська спадщина являє собою суперечливий ґрунт і для української, і для російської історіографії, оскільки вона має виняткову важливість для обох національних ідентичностей. Дозволити українцям окрему ідентичність, що її коріння походить із древнього Києва, означало б для росіян відмовитися від власних претензій на нього, а отже, обмежити сторінки славної історії Росії. Росіяни воліли розглядати українців як відступників від монолітної ідентичності древньої Русі[42]. Українці, однак, вважають Київську Русь власним корінням і початки Росії пов’язують із подальшим зростанням північних князівств — Володимиро-Суздальського, а згодом Московського. Поняття політичної спадкоємності Київської Русі та Московії відтоді підважується вченими, і сам Гоголь досліджував київський період з метою віднести його до української історії[43].
«Зловорожий іноземний гніт» також не може вважатися найкращою характеристикою епохи, що передувала російському правлінню в Україні. Зв’язки України з розвиненою політичною культурою Речі Посполитої, з її традиціями договірних відносин, представницьких органів і вибірної влади справили певний позитивний вплив на українські форми соціального, політичного та культурного життя. Хоча Річ Посполита і практикувала імперську політику стосовно східних слов’ян у межах своїх кордонів, українці, що захищали свою автономію після приєднання до Російської імперії, оформили свої сподівання, посилаючись на старі закони та привілеї, надані їм у Речі Посполитій. Царі завзято прагнули викорінити цей вплив. Українські регіони до запровадження російської «цивілізації» були далекі від стану tabula rasa: там існувала система місцевих інституцій, які обслуговували громадянські, політичні, фінансові, юридичні, релігійні та військові потреби населення. Включення Гетьманщини до складу Росії означало інкорпорацію до складу імперії окремого державного утворення з іншою та вищою культурою[44]. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував у статті Взгляд на составление Малороссии, мовляв, «відокремлення» від Росії не привело ні до чого іншого, як до формування української нації, що її наріжним каменем була козацька республіка.
42
Я використовую поняття «Україна» й «український» як загальні терміни для території, що приблизно відповідає території сучасної України, і для ранніх форм групової ідентифікації, що виникала на цій території. Я роблю це, аби уникнути запровадження декількох термінів, які хоч і є коректнішими в історичному та географічному плані, вимагали б, однак, розлогих пояснень (
43
Jarosław Pelenski, «The Contest for the 'Kievan Inheritance’ in Russian-Ukrainian Relations: The Origins and Early Ramifications», in
44
Гетьманщина (північно-західна Україна), Запорозька Січ (південно-західна Україна, за порогами Дніпра) і Слобідська Україна (східна Україна) були облаштовані на основі козацької військової республіки. Січ, що отримала свою назву за укріпленою козацькою столицею, існувала самостійно до такої міри, що аж до 1775 року провадила власну закордонну політику, доки не була зруйнована Єкатєріною (Stephen Velychenko, «Empire Loyalism and Minority Nationalism in Great Britain and Imperial Russia, 1707 to 1914: Institutions, Law, and Nationality in Scotland and Ukraine»,