Політика царського уряду та зміни ставлення в російському суспільстві радикалізували сепаратистський елемент в українському суспільстві й таким чином спричинилися до появи українського націоналізму. Шотландська й українська моделі, за Домініком Лівеном, розійшлися у 1830-х і 1840-х роках. У час, коли шотландці були «найбільш задоволені» в межах Британської імперії, українці обрали окремий шлях від того, що провадив до Санкт-Петербурга[48]. Сучасна українська національна свідомість, яка виникла наприкінці XVIII століття, розвинулась на початку XIX століття в рамках діяльності інтелектуалів і науковців (українські еліти були значною мірою русифіковані), котрі, як зазначає Марк Рефф, «систематично розробили свої наукові та філософські обґрунтування» та рішуче протистояли імперському істеблішменту[49]. За словами Шпорлюка, українська ідентичність, отже, була сформована тими, «хто дає імена, класифікує та концептуалізує», і, як я показую у другому та третьому розділах, Гоголь належав до їх числа. Проте їхня справа мала очевидний політичний характер:
Неважливо, чи були вони оформлені в етнографічних, мовних або історичних термінах, декларації про окрему українську культурну ідентичність від самого початку мали політичне значення. Їхня мета полягала в модифікації офіційного визначення нації у спосіб, який суперечив цілям і намірам імперії. Якщо офіційна ідеологія передбачала, що Росія — самодержавна, то збирання і популяризація народних пісень, які звеличували «свободу», підважували ту систему[50].
Імперський центр розглядав український націоналізм як відступництво від російського народу, оскільки царі династії Романових переймалися тим, щоб відновлювати споконвічну цілісність народу шляхом «возз’єднання» з Україною, древньою спадщиною московських царів. Тому через свій вибуховий підтекст для російської ідентичності український національний рух був переслідуваний із особливою жорстокістю. Імперський уряд мав на меті викорінити будь-які почуття української окремішності — чи то політичної, чи то релігійної або культурної. Південно-західні кордони імперії, зокрема Україна, слугували випробувальним полігоном для політики інституційної та культурної русифікації, вже починаючи від XVIII століття. Репресивні заходи щодо української культури були застосовані у сфері освітньої політики та шляхом обмежень на публікації рідною мовою[51]. Українська мова була переслідувана з особливою суворістю. 1804 року її заборонили у школах. Укази Алєксандра Другого від 1863 та 1876 року цілковито забороняли друк українською мовою. Ці заходи мали на меті запобігти появі сучасної української культури, яка була б спроможна підтримати сепаратистський націоналізм. Справа «Кирило-Мефодіївського братства», групи із українською націоналістичною програмою, члени якої були заарештовані 1847 року, була однією з найперших ознак неефективності асиміляціоністської політики. Під авторитарною владою Ніколая Першого Росія втрачала привабливість для освічених еліт периферії. Ева Томпсон розглядає російське колоніальне правління як таке, що «зазвичай ґрунтувалося на самій лише владі, а не поєднанні влади та знання». Вона вважає, що російському імперіалізму не вдалося русифікувати периферії, оскільки «він не зумів замінити гармати ідеями»[52].
Для Томпсон це одна з багатьох причин того, чому російський імперіалізм ухиляється від постколоніальних таксономій. Російська імперія найбільш рішуче відійшла від класичної колоніальної моделі у своїх західних околицях. Тому доречність називати Україну російською колонією або «внутрішньою колонією» була поставлена під сумнів[53]. А втім, політика ідентичності у царині російсько-українських контактів насправді мала колоніальний підтекст. Хоч росіяни і прагнули асимілювати всіх українців — а жодна західна імперія не надавала таких привілеїв жодному зі своїх колоніальних суб’єктів — тут, безумовно, йшлося про ієрархію ідентичностей, оскільки російська вважалася вищою за українську. Росіянам був до вподоби стереотипний образ українців — або як буколічних селян, або як хоробрих козаків. Коли того вимагала доцільність, ці образи могли бути негативно переорієнтовані, відповідно, на тупуватих мужиків і анархічних бандитів. Деякі українці інтерналізували ці стереотипи. Гоголь і Смірнова грали на цьому, звертаючись одне до одного як до хохликов у фрагменті листа, який я цитую у вступі. Щось, що сильно нагадувало вищість колоніальної панівної раси, характеризувало ставлення декого з найближчих російських друзів Гоголя. Сєрґєй Аксаков, пишучи про вечірку з нагоди дня народження Гоголя у 1850 році, описує українських гостей — або, як він їх називає, хохлов — як майже гротескних дикунів. Згідно з презирливим поглядом Аксакова, їхнє виконання українських народних пісень стало жахливим видовищем безладного шуму, звивистих жестів і гримас, що нагадали йому азіатських підданих Росії[54]. Схоже, деякі Гоголеві російські друзі-шовіністи зволили вибачити йому його обтяжливе українське еґо лише через супереґо його художнього таланту, що збагатив російську культуру.
48
Dominic Lieven, «The Russian Empire and the Soviet Union as Imperial Polities»,
49
Marc Raeff, «Ukraine and Imperial Russia: Intellectual and Political Encounters from the Seventeenth to the Nineteenth Century», in
51
Українські школи були змушені виконувати квоти щодо обдарованих учнів для російських університетів, що посприяло прискоренню занепаду українських університетів у XIX столітті. (David В. Saunders,
53
Серед причин — легкий доступ українських еліт до імперської бюрократії та примат політичних і стратегічних цілей над економічними у взаєминах імперського центру з Україною. Ба більше, із соціального, економічного та культурного пункту бачення українська периферія тривалий час залишалася більш розвиненою та більш вестернізованою, ніж російські метрополії. Росіяни дотримувалися радше політики інтеграції, ніж дискримінації, загалом вважаючи українців росіянами. Див. Andreas Kappeler,
54
Лист С. Аксакова до його сина Івана, цит. за Гиппиус,