«Просвітництво» (Просвещение), яке припадає приблизно на середину цієї збірки, приділяє російській православній церкві роль найважливішої російської інституції, яка «засяє світлом» на російську землю та весь світ. Православ’я являє собою для Гоголя вищий закон на землі: В нем заключено всё, что нужно для жизни истинно русской, во всех ее отношениях, начиная от государственного до простого семейственного, всему настрой, всему направленье, всему законная и верная дорога (ПСС 8, 284). Західна церква, за оцінкою Гоголя, непридатна до викликів сучасності, оскільки її вплив був надзвичайно звужений. Лише російська церква здатна до просвітлення всіх сфер сучасного життя. Гоголь нагадує своїм читачам, що питомо російське слово просвещение використовувалося православ’ям протягом тисячі років, і навіть його сенс унікальний серед світових мов. Російське слово просвещение, на відміну від терміна enlightment, особливо наголошує на пронизанні світлом (через префікс про-), висвітленні глибин, а не лише поверхні речей. Справжнє просвещение, стверджує він, використовує світло Христове. Ця стаття містить важливе полемічне вістря. Російський читач 1840-х років, зустрівши назву Просвещение, швидше за все пов’яже його зі світським знанням або освітою. Гоголь підважує це сподівання, використовуючи цю назву в статті про російську церкву. Він підтримує зміщення актуального інтелектуального курсу Росії — значною мірою західного та світського за своїм походженням та орієнтацією — шляхом повернення російської православної релігійності. Гоголь відроджує середньовічний російський месіанізм, що розглядав російське православ’я як єдиний шлях до спасіння.
Гоголь ставить християнський світогляд у центр інтелектуального та мистецького життя Росії. Він представляє секуляризацію як шкідливу для російськості у статті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» (В чем же наконец существо русской поэзии и в чем ее особенность). Література здатна сприяти появі національної самосвідомості шляхом відновлення стародавньої релігійної спадщини Росії та заклику росіян до їхнього християнського обов’язку. Російські поети повинні закликати не до воєнних битв, а до битв за душу. Гоголь вважає християнське переродження найважливішим завданням сучасної російської культури. Він постулює необхідність для Росії розширити свій вузький націоналізм, охоплюючи вірність небесній «вітчизні». Для Гоголя як слов’янофіла російське християнство являє собою водночас відкритість до національних цінностей і до найвищих ідеалів людства.
Гоголь вважав «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість» вельми важливою статтею через її объясненье элементов русского человека (ПСС 13, 110). Дослідивши головних російських авторів і їхню творчість, Гоголь доходить висновку, що російська література не виконала ні освітньої, ні описової ролі щодо російського суспільства. Однак самим росіянам бракує національності. Гоголь порівнює російських письменників із хазяїном дому, охопленого вогнем, котрий рятує з полум’я найцінніші речі, не знаючи, куди їх подіти. Подібно до цього хазяїна, російські письменники збирали зерна російськості, аби зберегти їх для майбутньої національної будівлі, яка не здатна їх умістити. Цими зернами є: певна гострота, або чуткость, особливо властива Пушкіну; истинно русский ум, який проявився у творчості Крилова; удаль, явлена в поезії Язикова. Втім, розглядаючи російських письменників як строителей російськості (ПСС 8, 405), Гоголь вдається до двозначності щодо того, чи це якості реальні, чи літературні винаходи. Гоголь цілком міг передбачити сучасне розуміння нації як дискурсивного конструкту, уявної спільноти.
У попередній статті цієї книжки — «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») — Росію явлено як непривітну поштову станцію на тлі похмурої околиці, де не дочекаєшся приязного братнього прийому (ПСС 8, 289; я аналізувала цю статтю в четвертому розділі). Всупереч цьому песимістичному образу Гоголь завершує свою статтю про сутність російської поезії образом повернення додому. Якщо поети засвоять мову православної духовності, вони вдарять по всіх струнах свого читача, який скаже: Это наша Россия; нам в ней приютно и тепло, и мы теперь действительно у себя дома, под своей родной крышей, а не на чужбине (ПСС 8, 409). Однак Росія залишається для Гоголя проектом майбутнього, нацією у процесі творення, чий справжній потенціал лежить у майбутньому. Оновлення релігійного духу країни — необхідна передумова для цього повернення додому.