Західні свідчення про ситуацію в Росії являють собою дискурс, проти якого Гоголь вибудовує свою національну філософію. Він посилається на критичні згадки про Росію в західній пресі й закликає свого адресата відкрито обговорювати проблеми країни з людьми, з якими він зустрічається у провінції і які не повинні довідатися про них від «неправдивої» та зловмисної західної преси. Він пише: Обнаружьте им всю правду начисто. Скажите им, что Россия, точно, несчастна, что несчастна от грабительств и неправды, которые до такой наглости еще не возносили рог свой; что болит сердце у государя так, как никто из них не знает, не слышит и не может знать (ПСС 8, 361). Ця чесна оцінка проблем Росії повинна спонукати росіян до реформування своєї країни. Переспівуючи аргумент із промови судді у фіналі другого тому «Мертвих душ», Гоголь закликає своїх співгромадян поставитися до цієї життєво важливої мети реформування із завзяттям воєнної кампанії проти загарбника.
Цензор міг мати проблеми з усім діапазоном проблем, які порушує ця гоголівська стаття з найкращими намірами і які влада воліла б не виносити з хати. Мрійлива ідея Гоголя чесно й публічно визнавати труднощі країни не могла бути прийнятною в російському політичному кліматі, традиційно ворожому до гласності. Поняття неофіційного другого кола влади підважує верховенство права, представлене іншим болючим питанням, як і в прикладі визнання недовіри дворян до царя. Недовіра Гоголя до чесності чиновника також надзвичайно надавалася до цензурування.
Врешті-решт, західна критика Росії була сумлінно прихована від російської публіки, через що й гоголівська згадка про неї викликала незадоволення цензора. Хоча Гоголь і спростовує обвинувачення іноземців, іноземні погляди вважалися настільки небезпечними, що навіть російські спростування часто-густо призначалися суто для західного вжитку і не поширювалися в самій Росії. Традиція такого диференціального іміджевого контролю властива модерній епосі — від Кантеміра до князя Вязємського[364]. Чи Гоголь не знав, що західні відгуки про стан речей у Росії краще не порушувати? У статті про Карамзіна з «Вибраних місць» він змальовує письменника як людину, не завжди прихильну до офіційної лінії, яку, проте, публікували та шанували в Росії[365]. Гоголь використовує приклад Карамзіна для спростування неправдивих іноземних чуток, мовляв, Росія вовсе не любит правды (ПСС 8, 267: 683n18, n1). Цензор вилучає обидва фрагменти, де згадується про майже повне зіткнення Карамзіна з офіційною ідеологією та відомості про західні чутки.
Четверта заборонена стаття була патетично названа «Потрібно любити Росію» (Нужно любить Россию). Замість оголошення загальної любові до Росії в кожному російському серці Гоголь подає її як сувору заповідь, немовби росіяни потребували проповіді про любов до своєї країни. Схоже, що Гоголь, який сам у той час щодуху намагався викликати в собі теплі почуття до Росії, приписував динаміку власних старань решті своїх співгромадян. У статті міститься зачовганий націоналістичний аргумент Гоголя, що відбивається на цілій книзі. Гоголь починає з передумови, мовляв, любов до свого брата необхідна для свого спасіння во Христі. Однак душа прагне любити прекрасне, а людство далеке від досконалості. Дещо нелогічно Гоголь перемикається з цієї думки на утвердження нової можливості — любити Росію, а не людство: Если только возлюбит русской Россию, возлюбит и всё, что ни есть в России (ПСС 8, 300). Що всё включає в себе бесчинства, неправды и взятки (ПСС 8, 300), це, по суті, не є російськими.
Гоголь стверджує, що його співвітчизники ще не люблять Росію, оскільки все, що вони роблять, — це скарги та плекання суму (до речі, саме таким було ставлення Гоголя зовсім донедавна). Справжній патріот, як тепер повчає Гоголь, присвятить себе реформуванню країни (автор книжки неявно виставляє себе в ролі прикладу). Гоголь вселяє своїм читачам необхідність любові до Росії, формулюючи її в термінах християнської етики: А не полюбивши России, не полюбить вам своих братьев, а не полюбивши своих братьев, не возгореться вам любовью к богу, а не возгоревшись любовью к богу, не спастись вам (ПСС 8, 301). Таким чином, гоголівський силогізм робить любов до Росії рівнозначною любові до Господа і навпаки. Якщо людина прагне вберегтися від пекельного вогню, їй краще почати любити Росію. Починаючи з загальної християнської заповіді братської любові, наприкінці Гоголь перетворює цю любов на неможливу, оскільки вона опосередкована любов’ю до Росії. Така старанна аргументація у спонуканні до того, що було само собою зрозумілим, цілком можливо, ображала російського цензора.
364
Я маю на увазі такі полеміки — предмет мого актуального дослідження: Кантемірова
365
Гоголь міг запозичити цю ідею з лекцій Міцкевича про слов’янські літератури (Mickiewicz,