Точка зору про те, що Україна мала власну версію колоніального досвіду, особливо в царині культури, підкреслювалася багатьма постколоніальними критиками і входить у вжиток у сучасній Україні[55]. Мирослав Шкандрій стверджує, що літературні репрезентації України надаються до постколоніального аналізу: «Легітимація колоніальної експансії в російській і українській літературах відповідає тій, що отримала канонічний статус у колоніальних і постколоніальних дослідженнях»[56]. Як я згадувала, така легітимація також з’являється в російських рецензіях на творчість Гоголя. Вірнопіддані українські інтелектуали стікалися до російської культури як до універсального джерела просвітлення, таким чином інтерналізуючи типово колоніальну форму Росії. Хоча прийняття імперських передумов універсалізму спочатку дозволило місцевий патріотизм — у значенні патріотичної гордості за історію регіону, інституції, культуру та звичаї, — сприйняття такого символічного потенціалу на середину XIX століття пішло на спад. Універсалістські ідеали були переспрямовані в набагато вужчий канал великоросійського націоналізму, в якому служіння Росії більше не означало підтримки наднаціональної імперії.
Дедалі більш агресивні російський націоналізм із імперіалізмом вважали окрему українську ідентичність неприйнятною та намагалися виправдати домінування Росії над Україною. Оскільки у XIX столітті всі козацькі інституції вже давно були знищені, а українські еліти вважалися русифікованими (хоч і недосконало), українськість почала асоціюватися з селянством. Це виробило в багатьох росіян переконання, що українська культура, а отже, й українська нація була за визначенням неможливою, оскільки селянські маси і їхня «нецивілізована» мова неспроможні витворити високу культуру, яка є обов’язковою умовою для існування націй. Хоча думка про українську літературу як другорядну щодо російської всіляко віталась, можливість їхнього розділення вважалася росіянами у 1840-х роках усе більш обурливою. Вороже сприйняття української літератури Бєлінським, про яке я розповім у п’ятому розділі, свідчить про таку тенденцію[57]. Державна політика і публічний дискурс щодо України співдіяли у справі легітимізації російської дискурсивної гегемонії і підтримки статусу України як імперського володіння.
А втім, відчуття української унікальності — не лише культурної та історичної, а також і політичної відмінності від росіян — існувало, як і раніше, хоч воно й протистояло обставинам, та все ж продовжувало творити культуру, яка виконувала націоналізаторські функції. Коментуючи «далекосяжний синкретизм соціального та культурного життя» в Україні, Джордж Грабович зазначає, що українська література «стала більшою мірою носієм національної свідомості та замінником політичної діяльності, ніж формою мистецтва»[58]. Імперська периферія різних держав прагнула стати нацією. Твори Гоголя на теми української історії та «Вечори на хуторі біля Диканьки» були його внеском у цей процес.
Гоголь між Україною та Росією
Попри свої українські симпатії, Гоголь належить до когорти українців, які, починаючи від XVII століття, «клали свої яйця в російський кошик і зробили свій внесок у розвиток національно-імперської ідеології Росії»[59]. Від церковників, які переважали в московських церковних інституціях у XVII столітті, до ідеології імперської експансії Пєтра Першого і східнослов’янського православного братства, від малих і великих будівничих імперії Єкатєрінинської епохи до ентузіастів українського фольклору, історії, націоналізму і всього слов’янського у XIX столітті, українці були в перших лавах тих, хто впливав на хід російської культури, визначав її орієнтацію та інтереси. Народившись у культурі, в якій західні політичні та філософські ідеї, часто-густо трансльовані за посередництвом Польщі, були спочатку асимільовані або переформатовані для слов’янського світу, ці українці опинились у становищі, коли могли отримати вигоду від західного курсу Московії, стаючи на службу імператорові. Націоналізм становив важливу частину цієї угоди в гоголівські часи. За деякими оцінками, з інтелектуалів неаристократичного походження, які зробили свій внесок у розвиток російського націоналізму, приблизно 50 % були українцями[60].
55
Див. George Grabowicz, «Ukrainian Studies: Framing the Context»,
57
Див. Andrea Rutherford, «Vissarion Belinskii and the Ukrainian National Question»,
59
David B. Saunders, «What Makes a Nation a Nation? Ukrainians since 1600»,
60
Greenfeld, Nationalism, 238. Дані Сондерса підтверджують це (