Майже всі опубліковані рецензії мало не цілковито зосереджували увагу на двох вступних текстах — передмові та заповіті Гоголя, здебільшого ігноруючи решту книги. Зміст гоголівської творчості виявився набагато менш захопливим для аудиторії, ніж психічний стан її автора, який у вступних фрагментах дав найбільше поживи для занепокоєння. Майже в усіх рецензіях було засуджено Гоголеве рішення оприлюднити свій заповіт і безжально його проаналізовано з виявленням ознак авторської ірраціональності, марнославства та можливого психічного розладу. Один із рецензентів підозрював Гоголя в певних туманних розрахунках або малороссийских хитрощах з метою обдурити аудиторію; кілька рецензентів звинуватили Гоголя в католицьких і навіть єзуїтських тенденціях. Повчальний і догматичний тон зустрів майже одностайне засудження. Абсолютно всі критикували Гоголеву відмову від його попередньої літературної творчості. Росія відмовилася від гоголівських пропозицій дидактичних повчань і сказала, що очікувала прози, в чому й полягав його істинний талант. Гоголь міг спробувати відмовитися від своєї літературної творчості, але саме літературної творчості, а не сучасного «Домострою» Росія очікувала від Гоголя[372].
Авторами двох найважливіших опублікованих відповідей, які намагалися захистити деякі аспекти цієї книги, були Степан Шевирєв (у Московите) та князь Вязємський (у Санкт-Петербургских ведомостях). З них двох Шевирєв більш безпосередньо зосередився на націоналістичній філософії Гоголя. На його думку, у попередній творчості Гоголя, особливо в першому томі «Мертвих душ», було зображено темний бік російського життя; тепер він очікував його оптимістичного образу. У своїй рецензії на «Вибрані місця» він наводить гоголівський український «період» і його повісті «Рим» та «Портрет» як доказ того, що Гоголь справді здатен показати красу та благородство. Однак гоголівські зображення росіян, незадоволено відзначає Шевирєв, досі були однобокими та зосереджувалися виключно на їхніх вульгарних і грубих рисах.
На думку Шевирєва, «Вибрані місця» підтверджують, що Гоголь зрозумів велич, властиву російській нації. Насправді Шевирєв стверджує, що розуміння цієї величі лежить в основі гоголівського опису російських недоліків: Гоголь потому так чудно, так художественно, и так искренно, так смело смеется над пошлостями русского человека, что глубоко чует в нем высшую его породу, славное его назначение, присутствие начал, которые должны в нем создать великое благо всему миру[373]. Шевирєв стверджує, що «Вибрані місця» заперечують усіх тих, хто охрестив Гоголя антиросійським українцем, розкриваючи справжню любов автора до Росії. Втім, Шевирєв також проникливо відзначає, що Гоголь хвалить російську націю не за те, чим вона є, а за те, чим вона може стати. Внесок Гоголя полягає у визначенні основних ресурсів та специфіки росіян (Гоголь артикулював їх у тексті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість»), що передбачає їхню майбутню велич як нації.
Попри розуміння Шевирєвим Гоголевої любові до Росії та його спроби розгадати таємниці її національного життя, висновок його рецензії позначений тоном різкого осуду. Він запитує, чому Гоголь не зміг втілити той самий зміст у художньому творі? Чому Собакевичі та Манілови продовжують своє літературне життя, тоді як їхні позитивні відповідники з другого тому «Мертвих душ» згоріли в полум’ї? Безпрецедентно порушуючи журналістський етикет, він грубо ображає Гоголя, переходячи на «ти»:
Но сознайся в том, что ты часто находил самоуслаждение в этом хохоте, через меру заливался своим смехом, в чем мы тебя и прежде попрекали, слишком тешился своим даром смешить других, и забывал иногда о тех глубоких слезах, которые тяготили у тебя на душе и забвение которых отнимало у твоего смеха глубину и силу, и отзывался он тогда чем-то пустым и даже приторным. Отчего же, чуя в себе другую, высшую сторону русского человека, не давал ты ей простора в широких пределах твоей фантазии? Отчего изменял другой, лучшей половине своей мысли? Мы не обвинили бы тебя в этом, если бы ты сам не обвинил себя в этом своими же словами… «Мне хотелось попробовать, говоришь ты, что скажет вообще русский человек, если его попотчуешь его же собственной пошлостью». В искусстве никогда не должно хотеться пробовать; искусство должно быть свободно от всяких преднамерений личности. Стало, ты не всегда смеялся свободно и искренно, по призыву вдохновения? И чем же захотелось тебе попотчевать русского человека? Его же пошлостью? Хорошо потчевание, хорошо гостеприимство художника![374]
372
Ось кілька прикладів рецензій на «Вибрані місця з листування з друзями», які ілюструють цю тенденцію: рецензія Л. Бранда в
373
Шевырев С., рец. на