Схоже, Шевирєв втрачав терпіння в очікуванні на трансформацію Гоголя, про неминучість якої сам автор оголосив у «Мертвих душах». Здається, критика дратує те, що Гоголь так легко висловив красу та шляхетність у своїх українських творах (які він згадував раніше у статті), тоді як однакова мета створює такі величезні проблеми для автора в його російських творах. Хоча критик схвально сприймає ідеї, висловлені у «Вибраних місцях», він навряд чи вдячний авторові, бо ці ідеї мали бути висловлені в більш піднесених, вартісних і тривалих формах, що є природними для Гоголя та відповідають його талантові — в мистецтві. Гоголівський сміх, який із таким захватом сприймався критиками і Шевирєвим зокрема, тепер починає переслідувати його. Вочевидь, це спричинено якісною відмінністю між доброзичливим сміхом гоголівських українських творів і сатиричним, глузливим сміхом його російських творів. Однак у реакції Шевирєва та інших, більш націоналістично налаштованих росіян, було також і розуміння того, що статус Росії заслуговує чогось більш шляхетного та монументального, ніж сміх, хоч і доброзичливий у своїй основі.
На думку Шевирєва, Гоголь відповідальний за шкідливий вплив на російську культуру, що проявився у формуванні так званої «натуральної школи» — молодих письменників-гіперреалістів, які обожнювали Гоголя та зосереджувались на соціальних проблемах Росії. Шевирєв змальовує цю групу письменників як цинічних і нешанобливих — монструозне дитя Гоголя. Ці письменники відреагували на однобокий образ Росії, обмежений до її тривіальних і потворних аспектів, вирішивши наслідувати їх. Шевирєв стверджує, що навіть Гоголя злякав цей збочений прояв наслідування, й у «Вибраних місцях» він абстрагувався від нього, поспішаючи пояснити своє справжнє бачення Росії: Не чувствуя в себе еще довольно сил, чтобы художественным созданием запечатлеть сознание высшей стороны русского человека, Гоголь хотел по крайней мере дидактически, отрывочно высказать, что он признает эту сторону и в ней полагает настоящую нашу действительность, которая еще не совершилась воочию, но он надеется, что она совершится[375].
Князь Вяземський повторює настрої Шевирєва стосовно розходження Гоголя зі своїми ошуканими послідовниками, а також із критиками-західниками, які проголосили його засновником цієї нової школи. Хоч це ім’я й не було назване, все прямо вказує на Бєлінського. Як і більшість рецензентів, Вяземський, схоже, позитивно налаштований щодо приниження Гоголем свого головного оспівувача. Гоголівська книга була полезною и нужною —і для самого Гоголя як відмова від свого минулого та деяких небажаних асоціацій, і для російської літератури як засудження певної шкідливої тенденції. Вяземський вважає гоголівську щирість у «Вибраних місцях» неудаваною, шануючи Гоголя за те, що він поділився своїми духовними муками з іншими. Він також розуміє, що Гоголь порушив чимало життєво важливих питань сучасного життя суспільства. Однак він не погоджується з багатьма гоголівськими ідеями, особливо у сфері його практичних порад. Наприклад, Вяземський критикує гоголівську статтю про поміщиків і селян як «ідилію», чиї рекомендації навряд чи здатні привести до золотого віку їхніх взаємин[376]. Та при цьому він дорікає тим, хто кине в автора камінь за вираження ідей, з якими вони не погоджуються.
На відміну від Шевирєва, який намагається вкласти Гоголя у слов’янофільський шаблон, Вяземський, схоже, роздратований тим, як різноманітні ідеологічні партії прив’язують Гоголя до власних справ. І західники, і слов’янофіли перекручують гоголівську творчість, але, на думку Вяземського, слов’янофільський культ Гоголя здається найнеймовірнішим із двох:
Что люди, провозглашающие наобум какое-то учение западных начал, искали в Гоголе союзника и оправдателя себя, это еще понятно. Он был для них живописец и обличитель народных недостатков и недугов общественных… Они не понимали Гоголя, но, по крайней мере, так могли в свою пользу перетолковать создания его вымыслов. Но что те, которые отказываются и предохраняют нас от влияния чужеземного, что те, которые хотят, чтобы мы шли к усовершенствованию своим путем, росли и крепли в собственных началах, чтобы те самые радовались картинам Гоголя, это для меня непостижимо. В картинах его, по крайней мере в тех однородных картинах, которые начинаются «Ревизором» и кончаются «Мертвыми душами», — все мрачно и грустно. Он преследует, он за живое задирает не одни наружные и прививные болячки; нет, он проникает вглубь, он выворачивает всю природу, всю душу и не находит ни одного здорового места. Жестокий врач, он растравляет раны, но не придает больному ни бодрости, ни упования. Нет, он приводит к безнадежной скорби, к страшному сознанию[377].
376
Вяземский П. А.,