У Зальцбруннському листі Бєлінський стверджує, що радше ідеологічні заперечення, а не особисте озлоблення мотивували його відторгнення гоголівської книги. Він пояснює, що можливість обійти царську поштову цензуру (вони обоє були тоді за кордоном) дозволяє йому вільно висловлюватись. У той час, як твердження слов’янофілів навряд чи були одностайними, як показує реакція Аксакова, вони могли вважати чимало гоголівських ідей співзвучними. Однак Гоголь у «Вибраних місцях» зовсім нічого не міг запропонувати західникам, і гостра критика гоголівської національної філософії Бєлінським це пояснює.
Бєлінський визнає, що сподівання західників на Гоголя як маяк російського поступу виявилися недоречними. Як і чимало інших, Бєлінський вважає хибною гоголівську ідею про характер країни та потребу в його тривалому перебуванні за кордоном. Він запевняє Гоголя: Россия видит свое спасение не в мистицизме, не в аскетизме, не в пиэтизме, а в успехах цивилизации, просвещения, гуманности (ПСС 8, 501). Росії потрібні не проповіді й молитви, а пробудження людської гідності, прав і законів, індивідуальних свобод, прав власності та скасування кріпацтва й тілесних покарань. Бєлінський, мимоволі повторюючи власне гоголівські ідеї, висловлюється проти віртуальних «корпорацій» злодіїв, що діють у своїх сховках всередині державної бюрократії. Перед лицем таких глибоких проблем найвідоміший російський письменник, за словами Бєлінського, является с книгою, в которой во имя Христа и церкви учит варвара-помещика наживать от крестьян больше денег, ругая их «неумытыми рылами»! (ПСС 8, 502). Обурений Бєлінський нападає на Гоголя зі знаменитим епітетами: Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нравов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над бездною (ПСС 8, 503).
Бєлінський лається з приводу гоголівських жестів у бік офіційної народності. Він попереджає Гоголя, що російська публіка, яку Бєлінський прирівнює до своїх однодумців-лібералів, швидко відмовляється від великих авторів, искренно или неискренно отдающих себя в услужение православию, самодержавию и народности (ПСС 8, 506). На противагу Гоголю Бєлінський вважає, що природні інстинкти російської нації більшою мірою тяжіють радше до атеїзму, ніж до глибокої релігійності. Як інституція російська православна церква завжди служила опорою світської влади, а отже, нерівності й несвободи. Бєлінський зазначає, що російський народ одностайно зневажає православних священиків як розпусних мракобісів, котрі піклуються тільки про свій матеріальний добробут. Він висміює гоголівську доктрину взаємної любові між царем і російським народом: самодержавство може здаватися божественной красотой лише з Гоголевого прекрасного далека, зблизька виглядає зовсім по-іншому. Російська громадськість, стверджує Бєлінський, очікує, що її автори захистять її від мрака самодержавия, православия и народности (ПСС 8, 507). Якщо Гоголь любить Росію, то він має радіти повному провалу своєї книги — з огляду на її явно шкідливе послання. Якщо він бажає повернути прихильність своєї аудиторії, йому слід повернутися до писання прози, яка нагадує його попередні твори.
Гоголь відповів на пристрасний лист Бєлінського дуже спокійно. Він пошкодував з приводу праведного гніву Бєлінського, нагадавши йому, що він не має монополії на істину. Хоча критики й можуть почасти мати рацію, Гоголь повідомляє йому про п’ятдесят інших листів у відповідь на «Вибрані місця», що заперечують ідеї Бєлінського і також почасти мають слушність. Від рецепції свого твору Гоголь засвоїв один урок: він не знає Росії й повинен вирішити цю проблему, повернувшись туди (ПСС 13, 360—361). Наприкінці листа Гоголь бажає Бєлінському всього найкращого.
Однак перша реакція Гоголя на Зальцбруннський лист Бєлінського не була аж настільки стоїчною. Чернетка початкового листа Гоголя до Бєлінського, поруч із роздратованими протестами, більш конкретно стосується ідей Бєлінського (ПСС 13, 435—446). Гоголь звинувачує Бєлінського в есенціалізації європейської цивілізації, яку знаменитий західник хотів взяти за основу сучасної Росії. За словами Гоголя, європейська цивілізація не являє собою жодного органічного, єдиного цілого, а є вибуховою сумішшю протиборчих ідеологічних партій. Гоголь зазначає, що європейці самі більше не впевнені, чим є їхня цивілізація. На закид Бєлінського про те, що перебування Гоголя за кордоном заважає йому пізнати Росію, письменник відповідає, мовляв, Бєлінський, живучи в Санкт-Петербурзі й пишучи свої нікчемні статейки, ще менш компетентний у цьому питанні. Гоголь підтверджує свою віру в релігійність російського народу й засуджує огульний критицизм православного духівництва Бєлінським. На думку Гоголя, погляд Бєлінського на поміщика відгонить XVIII століттям. Гоголь стверджує, що селянам буде значно краще, коли за них відповідатимуть поміщики, а не чиновники, яких Гоголь описує як вічно корумпованих і корисливих п’явок. Він уточнює, що не заперечує масової грамотності, але нині його цікавлять грамотні дрібні чиновники, які чинять так багато лиха та зловживань. Натякаючи на матеріалізм Бєлінського, Гоголь вважає за свій обов’язок говорити про вищі ідеали та цінності й нагадувати своїм читачам про духовні проблеми.