Публікацією «Вибраних місць» Гоголь спромігся образити певною мірою майже всіх і опинився у відчуженому становищі. Його посланню про патріотичні реформи не вдалося підняти його до статусу національного пророка. Питання про щирість його любові до Росії залишається відкритим. Найважливіше, що гоголівська аудиторія рішуче відхилила його звернення до публіцистики і дала зрозуміти, що він здатен заробити її милість лише за допомогою мистецтва.
Захист Гоголя: «Авторська сповідь»
Гоголь відмовився від написання своєї великої відповіді Бєлінському й вирішив не відповідати на конкретні закиди критика. Натомість він дав загальну відповідь на рецепцію «Вибраних місць». Вона нагадує примітки та пояснення, які він писав у зв’язку зі своїми іншими суперечливими текстами. Як і Зальцбруннський текст Бєлінського, цей текст циркулював у копіях за життя Гоголя, але опублікований був лише посмертно. Він з’явився у ПСС як «Авторська сповідь» (Авторская исповедь), хоча сам Гоголь називав його повестью моего писательства або повестью моего авторства[382]. Редактори ПСС датують цей твір травнем або липнем 1847 року і вважають його відповіддю на рецензію Бєлінського в Современнике. Однак, схоже, в ПСС подали ранішу дату і невиправдано звузили гоголівську проблематику. «Сповідь», вочевидь, написана після покинутої чернетки гоголівського листа до Бєлінського, а не передує їй, і датована кінцем червня або початком серпня. У ній міститься більш пом’якшена версія ідей, які автор лише розробляв раніше в чернетці свого листа[383]. Отже, вона відповідає Бєлінському, але робить це в контексті його Зальцбруннського листа, а не його рецензії. Крім того, Гоголь, схоже, не зосереджений лише на критиці Бєлінського, а виявляє намір відповісти на різноманітні судження, висловлені на теми «Вибраних місць» і його авторства загалом.
В «Авторській сповіді» Гоголь захищає себе та свою книгу й описує свій моральний, художній та інтелектуальний розвиток у спосіб, який виправдовує його нинішній авторський і публічний образ. Як і всі коментарі Гоголя про себе як автора, вона являє собою суміш фактів і вигадок, психологічно правдоподібних мотивацій і чистих містифікацій. Як завжди, Гоголь підпорядковує свої аргументи й ідеї вимогам автентифікації та підтримки образу самого себе, який він якраз формував. Фактично стилістична та риторична структура тексту спонукала Роберта Маґуайра вважати його ще одним гоголівським прозовим твором[384]. Так чи інакше, «Авторська сповідь» нагадує прозу тією мірою, що всі гоголівські автокоментарі є певною мірою нещирими та продуманими.
В «Авторській сповіді» Гоголь поділяє критиків «Вибраних місць» на три типи: тих, хто вбачає авторську неприродну зарозумілість, тих, хто вважає його наміри помилковими, але добрими, і тих, хто бачить у ньому доброго християнина, який знайшов правильний світогляд. Третій тип не проявлений в опублікованій критиці на книгу, але був частиною неофіційної рецепції, згідно з листом Прокоповича до Гоголя[385]. Хоч Гоголь і висловлює жаль, що автор, а не книга стояли в центрі дискусії, його захист зводиться якраз до особистості автора. Він подає «Вибрані місця» як дзеркало людини, її прагнення до добра та внутрішньої боротьби з недоліками. Гоголь загалом перевизначає книгу, яку більшість людей обґрунтовано розглядали як самовпевнене євангеліє та набір дратівливих інструкцій для морального та суспільного життя, як особисту сповідь, запис своєї душі, радше проект самоосвіти, ніж національного повчання. Цей відхід у себе ілюструє типову гоголівську відповідь на закиди, як він, приміром, прагнув переробити персонажів «Ревізора» або «Мертвих душ» на еманації його глибоко порочної душі.
382
Саме Шевирєв, котрий редагував гоголівські фрагменти для посмертної публікації, замінив власне гоголівську назву
383
Ідеї, що перегукуються з залишеною чернеткою листа Гоголя до Бєлінського, містять гоголівське твердження, що він не проти народного
384
Robert Maguire, «Gogol’s ‘Confession’ as a Fictional Structure», Ulbandus Review 2.2 (1982); 175—190.