Написавши повість про своє авторство, Гоголь повертається до вихідного питання про те, чому він опублікував «Вибрані місця». Він однозначно стверджує, що в суспільній свідомості моральні проблеми на цей момент переважують політичні, наукові та будь-які інші. Це здається не так діагнозом, як дискурсивним актом творення аудиторії: рецепція «Вибраних місць» показала, що російські читачі Гоголя не виявили жодної потреби в моральній тематиці. Гоголь творить свою уявну аудиторію, налаштовану саме на його власні інтереси. А відтак він конструює ідеального автора, «письменника-творця», котрий творить нові образи й відображає життя так, як він його бачить — на противагу письменникам, які просто копіюють реальність як вона є. Письменник-творець повинен розуміти свій народ в корне и в ветвях, бути добрим громадянином світу й мати різноманітні засоби, які включають у себе потужне ліричне бачення та могутній сарказм (для критики людських недоліків) (ПСС 8, 456). Гоголь пише, що «Вибрані місця» є етапом у його подорожі до цього ідеалу. Наприкінці він повторює деякі ключові ідеї книги і стверджує, що незаперечне бажання автора служити справі добра спокутує будь-які недоліки, які він може мати. Гоголь окреслює «Вибрані місця» як запис своєї самоосвіти, радячи своїм читачам брати з них усе, що їм до вподоби, а від решти відмовитися — замість того, щоб сперечатися з автором. Попри захист «Вибраних місць» в «Авторській сповіді», гоголівські листи про свою останню публікацію демонструють поступове розчарування і зростаючий сором. Він написав до Жуковського, що думка про цю книгу, таку пихату та сповнену перебільшень, змушує його закривати обличчя від сорому (ПСС 13, 232). У листі до Шевирєва Гоголь з гіркотою скаржиться, що люди сприйняли його як лицемірного Тартюфа, брехливого в майже святих речах (ПСС 13, 238). Пишучи до князя Вязємського, Гоголь зізнався, що на книзі лежит какой-то фальшивый тон, але він пояснює це (помилковим) фактом, що вона мала з’явитися посмертно. У час написання цього листа, в лютому 1847 року, Гоголь усе ще плекав надії на друге видання, плануючи долучити до нього вилучені цензурою статті. Тому він попросив Вязємського ретельно переглянути повністю чорновий проект і запропонувати свої правки, зокрема, перефразувати фрагменти, де автор говорить, немовби він забув, що він просто чиновник 8 класса (ПСС 13, 227—228). Гоголь був глибоко стурбований тим, що його ретельний авторський задум геть зовсім не влучив у ціль. Однак в іншому листі, до Жуковського, він висловив жаль, що размахнулся в моей книге таким Хлестаковым (ПСС 13, 243). Та все ж таки він наполягав на корисності книги, оскільки, зрештою, вона дозволила йому довідатися про росіян, яких варто було спровокувати до розмови.
Проте всі заходи з патріотичної освіти та морального переродження виявилися безсилими для завершення його головного твору — запланованої трилогії «Мертвих душ». «Вибраним місцям» не вдалося притлумити у своїй аудиторії потребу в прозі, оскільки вони не зуміли забезпечити стимулу для продовження цієї прози. Врешті-решт, всеосяжна, сучасна національна філософія Росія, яку Гоголь малює у своїх есеях не була втілена в художній формі. (Правопис оригіналу. — Прим. верстальника.) У той час, як гоголівська публіцистика наголошує на релігії як головному націєтворчому чиннику Росії, його проза — така, як «Тарас Бульба» та залишки другого тому «Мертвих душ» — завжди обертається навколо південної стихії як основи, на якій будується національна спільнота.
Варто підкреслити, що Гоголь так ніколи й не сформував образ Росії як реально існуючої нації. Росія завжди була для нього майбутнім проектом, спільнотою, що перебувала у процесі формування і самовизначення. Як націоналіст він вважав це найістотнішим завданням, що стоїть перед країною, і мобілізував усі свої ресурси для спрямування її в цій трансформації. Однак, знову-таки, Росія відхилила гоголівські розв’язання та поради. Російський націоналізм розвивався в напрямку надання першості етнічним великоросіянам, тоді як Гоголь закликав до моделі, спрямованої на подолання кордонів російського етносу — із залученням православних східних слов’ян. Російський націоналізм так підкреслював свою опору на державу, і після вкорінення ідеології офіційної народності він був успішно кооптований державою як узаконення політичного статус-кво. Гоголь, навпаки, сприймав націю в гердеріанських культурних термінах. Що більше він вважав, що підтримує офіційну народність, то більше його своєрідна її інтерпретація створювала для нього проблеми з цензурою, особливо у його найбільшому панегірику доктрині у «Вибраних місцях». Росія не відповідала гоголівським уявленням про себе, і Гоголь вичерпав ідеї, як догодити їй, що якоюсь мірою (хоч і надуманою) дозволило йому залишитись чесним перед самим собою. Майбутня національна Утопія, так ретельно сконструйована у «Вибраних місцях», не була почута й лише розлютила росіян. Його громадянське завзяття було різко послаблене владою.