У менш клінічній формі і ще до того, як совєтській критиці вдалося встановити догмат про гоголівську палку любов до Росії, інші відзначали симпатію Гоголя до України і його антипатію до Росії. Васілій Розанов зобразив нещадну іронію Гоголя як джерело для шкідливої течії в російській літературі. На думку Розанова, Гоголеві бракувало поваги до людства, а його твори випромінювали «мертвотність». Гоголівська традиція уособлює зомбоподібну присутність у російському письменстві, проти якої, на щастя, існувала протиотрута — життєствердна пушкінська традиція[387]. Інший критик, Сємьон Вєнґєров, стверджував, що Гоголь не мав і краплі любові до Росії, що й показана в його творах як «мертве царство мертвих душ», але мав невичерпний запас любові до України, навіть до напівдикого Тараса Бульби[388]. Сучасні Гоголеві французькі рецензенти були також приголомшені його зображенням Росії. І Проспер Меріме, і Жуль Барбе д’Оревільї були вражені безжальною сатирою Гоголя на весь національний і соціальний організм Росії. Д’Оревільї писав, що гоголівська Росія певною мірою була колосом — «колосом дурості та вульгарності»[389].
Після смерті Гоголя чимало людей коронували письменника національним генієм Росії. Та Фаддєй Булґарін категорично відкинув цю ідею. Він заперечив проти вміщення Гоголя на вершині російської національної культури. У дусі платформи Северной пчелы протягом усього життя Гоголя Булґарін стверджував, що Гоголь не знав Росії, російської мови, російських ідей, що він свідомо брехав про Росію, не зумів показати жодного випадку шляхетності в російському житті й у цілому перебрав українське сміття, з яким він був знайомий, намагаючись видати його за російське. Коментуючи жалі одного редактора, мовляв, Гоголь, попри наполегливі старання, не зумів віднайти світлішу сторону в російському житті, Булґарін іронічно проголошує: чому російський патріот мусить проходити через такі страждання та боріння, аби побачити те, що стоїть на видноті? Він категорично відкидає будь-які спроби обговорювати Гоголя в термінах російського націоналізму, оскільки «національні письменники — це ті, хто хоч і шукає темні сторони у своєму підході до життя, але також сприймають його світлу сторону, і зображують його яскраву сторону чистою російською мовою, у формах високого мистецтва». На думку Булґаріна, Гоголь не виконав цих базових вимог для того, щоб називатися національним письменником[390].
Хоч я й не поділяю суворе ставлення цієї критики, мій власний аналіз гоголівського зображення Росії підтверджує, що її скептицизм щодо націоналістичної спадщини Гоголя великою мірою виправданий. Гоголівська проза про Росію пропонує національну догану, а не апофеоз. У «Петербурзьких повістях» зображено імперську столицю як денаціоналізований сучасний Вавилон, уражений продажністю та корупцією. У «Ревізорі» нестолична Росія уражена згубним петербурзьким духом. У той час, як фольклорна стилізація та історичність — ці ознаки його націоналізму — характеризують гоголівський образ України, його образ Росії не містить таких рівнів. У прозі Гоголя про Росію існувала лише сучасність, її головною темою була гігантська й корумпована державна бюрократія. Така Росія наснажила Гоголя на вбивчу сатиру. Хоча «Мертві душі» на поверхні й прагнуть націоналістичного одкровення, вони постійно балансують на межі пародійної вибуховості. Вони подають російську самобутність як каталог недоліків і слабкостей. Націоналістичні відступи в романі зазнають краху через контекст; анонси оптимістичних майбутніх томів, які так ніколи й не були матеріалізовані, лише привертають увагу до націоналістичних недоліків книги, яку він опублікував.
Після критичної бурі, спричиненої його комедією та романом, Гоголь намагався розвинути позитивне ставлення до Росії та пробудити в собі любов до неї. У своєму незавершеному продовженні «Мертвих душ» він відкидає власні сатиричні імпульси, пропонуючи позитивних персонажів і конструктивні розв’язання російських проблем. Його найзрозуміліше послання російського націоналізму можна знайти в публіцистиці— «Вибраних місцях із листування з друзями» — що містять всеосяжну національну філософію Гоголя, створену в дусі офіційної народності. Він замінив своє колишнє засудження Росії як нації ідеєю про те, що Росія ще не досягла істинної національності, хоч і стверджував, що це неминуче. Однак, попри свої найкращі наміри та рішучу підтримку державної ідеології, «Вибрані місця» стали найбільш цензурованою публікацією Гоголя через соціальні, економічні та моральні проблеми, представлені в ній. Аудиторія Гоголя була також критичною й закликала його увічнити славу Росії у прозі, а не фрагментах із листування. Однак перед своїм уславленням Росії Гоголь відчував, що мусить перетворити її на націю, відповідно до власного бачення. В іншому випадку він не знаходив у ній достатньо для націоналістичного утвердження, якого жадала його аудиторія.
387
Розанов В.,
388
Венгеров,
389
У російському перекладі з французької:
390
Булгарин Ф. Б., посмертная статья про Гоголя,