Попри публічні запевнення в його особистій відданості російському націоналізму, Гоголь виявився неспроможним донести це послання в художній формі. Хоч питання особистої ідентичності Гоголя дотичне до цієї книги, що зосереджується на націоналістичному дискурсі, породженому ним, мій аналіз показує, що гоголівський російський націоналізм був неглибоким і нещирим у переконанні, радше надуманим аспектом його публічного образу. Це був громадянський проект, який виріс із його рішення, приблизно в 1836 році, стати російським письменником і з його переконання, що націоналізм становить головну форму суспільної корисності для письменника. Втім, цей публічний вимір, схоже, зіштовхнувся з особистими ідеями й імпульсами Гоголя. Моє порівняння публічних заяв Гоголя із приватним листуванням, його опублікованих текстів і приватних записок або чернеток, його контактів із російськими націоналістами та польськими й антиросійськими змовниками, так само, як і постійно присутня ідеологічна напруга в його текстах на націоналістичні теми, свідчить про разючі контрасти, захисні маски, виверти й хитрощі. Сповідуючи повну відповідність до різних популярних виявів російського націоналізму, Гоголь часто підважував їх. Його трактування російського націоналізму далеке від простого схвалення. Навпаки, майже всі його заяви на цю тему містять подвійне дно.
Гоголівське ставлення до України було менш конфліктним, хоч і воно також із плином часу змінювалось. У «Вечорах на хуторі» Гоголь оспівує Україну як націю в гердеріанській моделі: об’єднану органічною культурою, історичною пам’яттю та мовою. Передмови до повістей, попри запобігливі поклони російській публіці, являють собою зону українсько-російського контакту як сферу зіткнення антиномій, а не гомогенізації. Панькові гості протистоять прилученню до культури метрополії та гордо й завзято культивують свою українську самобутність. Самі повісті зображають абсолютну окремішність російського й українського світів. Український націоналізм у «Вечорах» підважує метрополійну схему імперських ієрархій та ідеологій: російське ядро представлене як іноземна периферія та джерело корумпованої адміністративної влади. Використовуючи гумор у ролі езопового маскування та переведення ідеологічного конфлікту на рівень другорядних сюжетних ліній, Гоголь приховує політичне у своїх повістях. Однак цей політичний вимір, проте, творить потужне послання про непоправні розлами в російсько-українській політиці та прославлення життєздатності України як нації. Поетичне звеличення України у «Вечорах» принесло популярність Гоголеві серед його російських читачів, але з’ясувалося, що він неспроможний подарувати їм таке ж чарівне бачення Росії, яке вони очікували від нього.
Український націоналізм Гоголя досягнув свого піку, коли він досліджував українську історію. На його думку, Україна володіла саме такою культурною цілісністю, гордою традицією та самосвідомістю, яких Росії бракувало. У спробі продемонструвати легітимність України як нації Гоголь підважував чимало понять офіційної російської історіографії або протистояв їм. Неопублікований гоголівський уривок «Роздуми Мазепи» найкраще демонструє політично ризиковане дослідження української історії автором, у якому він утверджує історичне право України на незалежність. Гоголь дослідив споріднені ідеї більш обережно у своїй опублікованій прозі та публіцистиці на українську тематику. Сила відданості Україні до 1836 року також відображена в його планах переїхати до Києва для того, щоби присвятити себе етнографічним та історичним дослідженням про Україну.
Лише після краху цих планів Гоголь вирішив стати російським письменником, розуміючи цю роль як служіння російському націоналізму. Однак єдиним прикладом гоголівської прози, в якій, сказати б, прославлено російський націоналізм є, за іронією долі, «Тарас Бульба», якого він помітно русифікував. Ідеальними росіянами Гоголя були, по суті, українські козаки, котрих він представив як завзятих прихильників російського православ’я й самодержавства. Вони постають у повісті в ролі опори великоросійської нації, заснованої на братерстві православних східних слов’ян. Разом із русифікацією своїх козаків Гоголь також українізував ідею Росії. На думку Гоголя, колиска і скарб слов’янства, Україна могла переорієнтувати Росію на своє слов’янське коріння, а отже, відіграти роль протиотрути вестернізації, ворожої до зародженої національної культури. Ця тенденція пов’язати національний потенціал України з Росією в пізнього Гоголя зіткнулася з його попереднім, більш барвистим, а іноді й зухвалим українським націоналізмом, який протиставляв Україну Росії й наголошував на національних відмінностях. Однак нове гоголівське бачення великоросійської нації не резонувало з його читачами, котрі вимагали прославлення російськості, заснованої на етнічних російських персонажах і сюжетах.