Складне позиціонування Гоголя в російському й українському націоналізмах часто пояснює його прозові прийоми, художній вибір, авторські маски та дивну поведінку. Ліричні панегірики Росії, які Гоголь додав до «Мертвих душ», мають сенс, лише якщо брати до уваги його переконання, що Росія мала великі націоналістичні сподівання на нього — сподівання, які все ж цей роман не виправдав. Русифікація «Тараса Бульби» відображає гоголівську залежність від українського етносу в окресленні гідного народу. Спалення продовження «Мертвих душ» мало багато спільного з розчаруванням Гоголя в його пошуках позитивного ставлення до Росії і водночас збереженням певної художньої цілісності. Зрештою, добровільний перехід Гоголя, під впливом провідних діячів російської культури, зі статусу українського письменника у російські генії — більш зрозумілий у контексті російської й української політики ідентичності в русоцентричній імперії. Отже, моє зацікавлення участю Гоголя в націоналізмі реструктуризує гоголівську творчу біографію і дає нові тлумачення майже всім його творам.
Ця розвідка міцно прив’язує Гоголя до його історичної епохи. Теоретично-історичний нарис про російський і український націоналізм у першому розділі прагне відтворити ідеологічну матрицю, в якій функціонував Гоголь. Тісний зв’язок Гоголя з прихильниками доктрини офіційної народності та контакти зі слов’янофілами та західниками, кожні з яких намагалися залучити його до власної версії національної справи, підкреслюють його важливе значення для російського націоналізму XIX століття. Оскільки певний час Гоголь прагнув просування в академічній сфері, слід узяти до уваги політику міністерства народної освіти та державну позицію у вивченні російської та української історії у процесі аналізу історичних творів Гоголя, особливо ідеологічних відмінностей між опублікованими версіями та приватними заявами. Офіційна імперська історіографія, зокрема «Історія» Карамзіна, яка досі ще жодного разу не була задіяна при розгляді гоголівських текстів про українську історію, є головним контекстом для розуміння субверсивного відстоювання українського націоналізму в цих текстах.
Моє докладне дослідження тогочасної рецепції прагне збагатити цей контекст. Ця рецепція багато що пояснює у творчості автора, який був надзвичайно чутливим до критики своєї творчості. По суті, я показую, що, крім запровадження металітературних коментарів до своєї прози, Гоголь створив безліч пояснювальних коментарів про «Ревізора», «Мертві душі» і «Вибрані місця» якраз у відповідь на рецепцію цих творів. Тексти на кшталт «Театрального роз’їзду після постановки нової комедії», «Розв’язки „Ревізора“», «Чотирьох листів до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» або «Авторської сповіді» реагують на конкретні питання, порушені рецензентами Гоголя. Їхнє прочитання без цього контексту призводить до фрагментарного погляду. Ці полемічні зіткнення між Гоголем і його читачами пропонують розуміння динаміки літературного процесу, що підвищувала значення Гоголя і його творів у російській культурі. Вони також показують, що творення націоналістичних поглядів Гоголя відбувалося не лише в тиші його кабінету, а й у публічному контакті зі своєю аудиторією.
До огляду опіній гоголівських критиків я включила не лише погляди ліберальної інтелігенції, які зазвичай передусім бралися до уваги подальшою літературною критикою, а й також погляди представників консервативного табору. Однак навіщо приділяти увагу таким реакціонерам і прислужникам, як Булґарін, так висміяний Пушкіним? Чому має значення те, що вони сказали про Гоголя? По-перше, ця частина аудиторії Гоголя виявилася сильно налаштованою на націоналістичне значення гоголівських творів. Звісна річ, недосконала етнічна й політична репутації багатьох консервативних критиків могли посилити їхнє завзяття як російських націоналістів. Сєнковський і Булґарін, зрештою, були поляками, а Булґарін був ветераном наполеонівської кампанії проти Росії. По-друге, думки цих журналістів важливі, їхні погляди поширювалися поміж 13 тисячами передплатників[391], тоді як читацька аудиторія захисників Гоголя була приблизно наполовину меншою. Звісна річ, ці дані самі собою не є доказом поглядів читачів. Однак у плані резонансу критичних поглядів про Гоголя в російському суспільстві консервативну пресу слід враховувати як головного творця громадської думки.
391
Наприкінці 1830-х і на початку 1840-х років консервативна