Це пов’язано з ширшим питанням літературної історії імперського періоду, оскільки він був формований цінностями та судженнями ліберальної західницької інтелігенції і совєтською критикою, що продовжила ці традиції. Мій досвід з рецепцією Гоголя переконав мене в необхідності критичного ставлення до провідного критичного дискурсу й усвідомлення його білих плям. Головна розповідь про хід прогресивних ідей у російській культурі, схоже, виштовхнута на узбіччя більшою мірою, ніж це здається виправданим. Її наслідки й далі відчутно в тому, як ми нині підходимо до російської літературної історії. Та все ж чимало старих уявлень, на кшталт відсутності буржуазної культури, заслуговують перегляду. Існує чимало речей, які слід здійснити у відновленні синхронних моментів, культурних явищ і неканонічної літературної та критичної продукції, яка, здається, була виключена прогресивною парадигмою. Повніше уявлення про літературу імперського періоду вимагає від нас ревізії цих маргінесів і перегляду самої їхньої маргінальності.
Моє дослідження рецепції Гоголя також висвітлює питання ставлення Росії до України і, зокрема, погляди освічених росіян на ці зв’язки. Стандартні свідчення змусили б нас повірити у ставлення росіян до України просто як до органічної частини Росії. Однак це, схоже, більшою мірою видавання бажаного за дійсне, ніж емпіричне твердження. Якщо розібратись, росіяни вважали прірву між двома країнами достатньо глибокою, щоб витіснити гоголівську комедію в Україну заради відбілювання репутації Росії. Отже, російські націоналісти рівною мірою могли сприймати Україну та Росію як національні протилежності. Для них питання належності Гоголя до російської або української літератури аж ніяк не було суперечливим. Звісна річ, українець міг розраховувати на те, щоб стати росіянином, але цей статус треба було заслужити. І чимало людей не були впевнені, що Гоголь його заробив.
Однак безсумнівно, що Гоголь зберігає свою значущість і для російської, і для української літератури. У силу своєї включеності в культурні схеми та проблеми обох літератур, Гоголь належить до обох традицій. Його проза та публіцистика, змінні в націоналістичному плані, водночас беруть участь в українському та російському націоналізмі. Оскільки Гоголь функціонував в імперській культурі, яка виявилася русоцентричною, він мусив послабити свою українськість відповідно до зовнішньої, хоч і не завжди щирої або переконливої, відданості російськості. Що більшою була його художня слава, то гучніше його аудиторія вимагала від нього стати «повним росіянином»: імперська культура мала обмежену терпимість до периферійної інакшості, якщо вже вона була «прийнята» високою столичною культурою. Моя оцінка рецепції Гоголя показує, що російський центр підходив до культур своїх периферійних сателітів у суто інструментальний спосіб і прагнув полегшити пошук Росією своєї національної культури. «Паразитарна» націоналізація, яку Гоголь спостерігав у Стародавньому Римі, також характерна і для тогочасної Росії.
Приклад Гоголя показує, що русифікація етнічно відмінної периферії була процесом у два етапи. Метрополії схвалювали культурні прояви периферії, що демонстрували талант, і на цьому рівні химерний місцевий партикуляризм толерувався. Потім вони привласнювали гідних (і охочих) авторів у російську культуру, культуру домінантного етносу. Цей процес вимагав більш строгого прилучення до культурного ядра. Гоголь непогано впорався з першою стадією цього процесу, після «Вечорів на хуторі», але друга рясніла проблемами і травмами. Як стверджує Олег Ільницький, висока культура привласнювалася росіянами незалежно від її коріння. Менш обдарований сучасник Гоголя — Квітка-Основ’яненко — не вважався російським письменником, попри величезну кількість написаної ним російської прози і дуже пізнім переходом до писання українською. Ільницький пише: «Панівна позиція, яку посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, але й визначати критерії та дискурс літературного канону з метою захисту своєї культурної гегемонії»[392]. Сприйняття культурної продукції периферій було способом нейтралізації її відмінності та опису її в межах російськості.