Якщо йти тільки за прикладом Трощинського, Гоголеві батьки усвідомлювали, що заможність і безпека досягаються вірною службою імперії. І не дивно, що вони пов’язували надії з державною службою свого сина. Вони відправили його до нещодавно створеного Ніжинського ліцею, який готував молоду українську аристократію до кар’єри в імперській армії та адміністративних установах (насправді переважна більшість однокласників Миколи обрали цей шлях). Здавалося, Гоголь просто приречений на блискучу державну кар’єру. Він відправився до Санкт-Петербурга у грудні 1828 року, щоб почати її, незважаючи на свої літературні зацікавлення.
Очікуваний з нетерпінням переїзд Гоголя до імперської столиці обернувся важкою зміною, а його великі надії так ніколи й не матеріалізувались. Петербург як місто розчарував Гоголя. Його бідність і невдачі з планами щодо державної служби, поза сумнівом, сприяли цьому почуттю, але, врешті-решт, саме місто викликало в Гоголя довічну відразу. Він описав свої перші враження у листі:
Скажу еще, что Петербург мне показался вовсе не таким, как я думал, я его воображал гораздо красивее, великолепнее, и слухи, которые распускали другие о нем, также лживы… Петербург вовсе не похож на прочие столицы европейские или на Москву. [Гоголь тоді ще не знав її безпосередньо. — Е. Б.] Каждая столица вообще характеризуется своим народом, набрасывающим на нее печать национальности, на Петербурге же нет никакого характера: иностранцы, которые поселились сюда, обжились и вовсе не похожи на иностранцев, а русские в свою очередь объиностранились и сделались ни тем ни другим… [Н]икакой дух не блестит в народе, всё служащие да должностные, все толкуют о своих департаментах да коллегиях, всё подавлено, всё погрязло в бездельных, ничтожных трудах, в которых бесплодно издерживается жизнь их (ПСС 10, 137, 139).
Ця відраза до Петербурга збіглася з новознайденою прихильністю Гоголя до України, коріння якої виявилося настільки ж ностальгійним, як і прагматичним. З одного боку, він, здавалося, щиро сумував за Україною, а його близьке коло українських друзів у Петербурзі, вочевидь, лише роздмухувало це почуття[72]. З іншого боку, не міг пропустити повз увагу моду на все українське, що захоплювала літературний світ Санкт-Петербурга. Тому він вирішив заробити на цьому.
Повісті на українську тематику, які він почав писати у квітні 1829 року, відповідали його знанням і талантам незрівнянно більше, ніж його перша літературна спроба, шиллерівська ідилія «Ганс Кюхельґартен» (1829). Приблизно в цей самий час він попросив матір надіслати докладний етнографічний опис українського одягу, звичаїв та вірувань і українські комедії його батька — він хотів спробувати прилаштувати їх у театрі. Згодом він поновив ці пошуки, додавши до прохань зібрати українські старожитності (ПСС 10, 141—142, 165—167). Звернення до більш знайомого і тепер надзвичайно популярного світу його рідної України втілилося у «Вечорах на хуторі біля Диканьки», двотомної збірки повістей, які швидко продались і закріпили Гоголя у статусі перспективного нового таланту.
І лише в Петербурзі, куди він вирушив у 20-річному віці, Гоголь прийшов до усвідомлення себе українцем. Тут він уперше відчув себе іноземцем і виявив культурну відмінність, яка відрізняла його від росіян. Це знайомий сценарій: міжкультурні зіткнення каталізують нововіднайдене почуття національної ідентичності. Хоча виховання й освіта Гоголя сприяли ідентичності російського аристократа (який встиг пожити в Україні), тепер він усвідомив себе українцем, у найгіршому випадку — хохлом. Гоголеве зацікавлення українською культурою та історією почалося з його шкільних років у Ніжині, як свідчить його збірка «Книга всякої всячини, або підручна енциклопедія» (Книга всякой всячины, или подручная энциклопедия).
72
Українське коло Гоголя було досить значним і згуртованим, включно приблизно із 25 випускниками Ніжинського ліцею (