Проте у Санкт-Петербурзі в Гоголя наклалися одне на одне його зацікавлення Україною і байдужість до російськості та розвинулося розуміння національного контрасту між цими двома стихіями. «Вечори на хуторі» рясно тематизують цю опозицію, що також проявляється в листах Гоголя[73].
Оповідачі «Вечорів» у зоні українсько-російського контакту
«Вечори на хуторі біля Диканьки» складаються з восьми повістей у двох томах, кожна з яких супроводжується передмовою. В оригінальній публікації Гоголь приховав своє авторство під псевдонімом «пасічника Рудого Панька», нібито колекціонера оповідей. У цьому він, вочевидь, наслідує сера Вальтера Скотта, котрий популяризував розділення простонародних оповідачів і вигаданого видавця з химерним іменем[74]. Вигадана особа Рудого Панька обіграє аспекти біографії самого Гоголя. Будучи не цілковито вигаданим, цей псевдонім походить від українського імені Гоголевого дідуся Панаса, якого внук називав «Панасенком» або «Паньком»[75]. Український прикметник «рудий», вочевидь, описує відтінок Гоголевого волосся. Використання вигаданих імен, утворених від назв місцевостей, звідки походили письменники, було особливо поширеним серед літераторів з України. Приміром, Григорій Квітка став «Григорієм Основ’яненком», а Владімір Даль — Казаком Луганским. Гоголь позначив своє місце походження у назві цієї книжки: Диканька, по суті, межувала з Гоголевим маєтком Василівкою і була улюбленим місцем його прогулянок. Вона належала магнатові Вікторові Кочубею, міністру внутрішніх справ в уряді Алєксандра Першого та нащадкові Кочубея, котрий попередив Петра Першого про зраду Мазепи. Гоголь описує Диканьку у своїй першій передмові як провінційну діру:
…как будете, господа, ехать ко мне, то прямехонько берите путь по столбовой дороге на Диканьку. Я нарочно и выставил ее на первом листке, чтобы скорее добрались до нашего хутора. Про Диканьку же, думаю, вы наслушались вдоволь. И то сказать, что там дом почище какого-нибудь пасичникова куреня. А про сад и говорить нечего: в Петербурге вашем, верно, не сыщете такого. Приехавши же в Диканьку, спросите только первого попавшегося навстречу мальчишку, пасущего в запачканной рубашке гусей: «А где живет пасичник Рудый Панько?» — «А вот там!» — скажет он, указавши пальцем, и если хотите, доведет вас до самого хутора (ПСС 1, 106; оповідач продовжує описувати кепський стан доріг у цій місцевості).
Оскільки Кочубей, який нещодавно отримав титул князя, полюбляв хвалитися своїм великим маєтком у Диканьці, цей опис, швидше за все, спрямований проти новоспеченого вельможі[76]. Серед імовірних причин його неприязні до Кочубея могли відіграти певну роль і промазепинські симпатії Гоголя.
Хоча в деяких повістях трапляються вишукані, ліричні уривки російської прози, подана вище цитата ближча до мовної основи твору: надзвичайно українізована російська мова, що виявляє особливості простого українського оповідача Гоголя. Насправді обидві передмови містять список українських слів із поясненнями російською. Розглянута з постколоніальної позиції, мова «Вечорів на хуторі» являє собою зразок периферійного говору, що вторгається в культуру імперського центру. Відповідно до розрізнення, здійсненого авторами книги The Empire Writes Back, між англійською («стандартною» британською англійською) та англійською (колоніальним різновидом), можна сказати, що Гоголь писав свої «Вечори» російською[77].
Однак ці російські тексти доходять до російської аудиторії, особливо в імперській столиці, як сигналізовано посиланням на «ваш Петербург» у цитованому фрагменті. Хоча ця книга й утверджує українську унікальність і підкреслює її антиномію з російськістю, вона, зрештою, створена для російського споживача, як виразно демонструють українсько-російські словники, що додаються до кожного тому. Як така, вона також залучає імперський дискурс щодо України у творенні своєї власної репрезентації. Мері Луз Пратт називає цей вид діалогічності «автоетнографією», пишучи, що подібні тексти часто стають моментами входження до культури метрополії для їхніх авторів[78]. «Вечори на хуторі» відіграли саме таку роль у кар’єрі Гоголя. Цей твір робить свій внесок у потурання російських уявлень про Україну через вибір сюжетів, звичаїв і персонажів. Перекладаючи свою рідну українську культуру імперською російською, Гоголь особливо старається зробити свій матеріал прийнятним і привабливим. Насамперед у передмовах, міжкультурне посередництво різко послаблюється в самих повістях, які більш безпосередньо занурюються в життя та культуру України, вільніше піддаючи сумнівам імперські стереотипи.
73
Міркуючи про посаду в провінціях, Гоголь запевнив матір: «Боже сохрани если доведется ехать в Россию [російські провінції]. По-моему, ежели ехать, так уже ехать в одну Малороссию» (
74
Роман «Пуритани» (
75
Маркевич А. И., «Заметка о псевдониме H. В. Гоголя „Рудый Панько“»,
76
В. Я. Звіняцковський аналізує обставини навколо Гоголевих кпинів, а також можливе заохочення Гоголя Пушкіним і Жуковським.
77
Bill Ashcroft, Gareth Griffiths, and Helen Tiffin,
78
Mary Louise Pratt,