Гоголь аж ніяк не був першопрохідцем у справі міжкультурного діалогу. Проект імперського перекладу був у розпалі, починаючи від XVIII століття. До появи Гоголя Україна створила багату літературу російською мовою — від подорожньої літератури, спогадів та історій до художніх творів, що свідчить про її важливість для росіян[79]. Окрім того, Гоголь читав літературу, написану українською мовою, — таких авторів, як Котляревський, Гулак-Артемовський або Квітка. Він міцно пов’язав «Вечори» з українською традицією в епіграфі до повістей. Також привертала широку увагу залежність автора від традиційного українського лялькового театру (вертепу), українського бароко й українських комедій його батька[80]. Наявна література про Україну пропонувала Гоголю встояні теми, мотиви та звичаї. Описи Дніпра й степів, козацькі подвиги та трюки, русалки або київські відьми були поширеними в літературі про Україну задовго до Гоголя, але він зробив ці мотиви добре запам’ятовуваними.
Враховуючи той факт, що ринок книг про Україну був досить насиченим, відкривається ця збірка, відповідно, припущенням, що читачі заперечать її появу:
Это что за невидаль: Вечера на хуторе близ Диканьки? Что это за вечера? И швырнул в свет какой-то пасичник! Слава богу! Еще мало ободрали гусей на перья и извели тряпья на бумагу! Еще мало народу, всякого звания и сброду, вымарали пальцы в чернилах! Дернула же охота и пасичника потащиться вслед за другими! (ПСС 1, 103).
Випереджаючи заперечення читачів, такого роду конфронтаційний вступ, по суті, написано з намаганням заслужити їхню прихильність. Ця дискурсивна стратегія позначає передмову Панька як таку, що належить до жанру супліки, широко використовуваному українськими письменниками, починаючи від XVI століття. У XIX столітті супліка, як правило, стосувалася питань української ідентичності й існувала в контексті культури російської метрополії, що загрожувала її виживанню[81]. Розмовна манера Панька представляє ще одну торговельну марку «української школи». Вона імітує усне мовлення простого народу — з анаколютами, малапропізмами та скороченнями[82].
Перша передмова Панька артикулює радше наявність культурних кордонів між Україною та Росією, ніж сприяння їхній гомогенізації. Вона окреслює географічні та соціальні відмінності, які відокремлюють Панькове середовище від середовища його читачів. Панько адресує цю книгу дорогим читателям, котрі не є «нами». Його власний культурний і географічний простір — це український хутір, натомість простором читачів є «великий світ» імперської столиці, в якому були опубліковані його повісті. Культура Панька і його співмешканців-хуторян — усна, безпосередня й органічна. Вона не має потреби бути записаною в книги і прочитаною у приватному порядку, оскільки так не заведено у повсякденному житті громади. Гордий її багатством, Панько пропонує поділитися нею зі своїм російським читачем, але хоче, щоб вони усвідомлювали дихотомію між цими двома світами. Це проявляється, приміром, у поясненні українських вечорниць:
Они, изволите видеть, они похожи на ваши балы; только нельзя сказать, чтобы совсем. На балы если вы едете, то именно для того, чтобы повертеть ногами и позевать в руку; а у нас соберется в одну хату толпа девушек совсем не для балу, с веретеном, с гребнями; и сначала будто и делом займутся: веретена шумят, льются песни, и каждая не подымет и глаз в сторону; но только нагрянут в хату парубки с скрыпачем — подымется крик, затеется шаль, пойдут танцы и заведутся такие штуки, что и рассказать нельзя (ПСС 1, 104).
Панько підтримує поділ на «нас» і «їх» протягом усієї передмови, часто-густо виставляючи слово «ми» у кращому світлі, ніж слово «ви». Дороги поблизу Диканьки можуть бути гіршими, ніж у столиці, але її мешканці точно краще знають, як себе розважити. Нудьгу метрополії Панько зіставляє з провінційною вітальністю. Хоч до певної міри «Вечори» наводять імперські моделі та культурні інституції як відповідники місцевих понять, у них це відбувається із цілковитою дестабілізуючою двозначністю та вибуховим знущанням, що постколоніальна теорія приписує практиці мімікрії. Хоча веселі селяни в цитаті й не роблять спроб імітувати петербурзькі бали, оголошення про двозначну еквівалентність цих двох явищ (схожих, только нельзя сказать, чтобы совсем), функціонує як навмисне привласнення імперської норми (зведення балу до нудного ритуалу) з метою утвердити вищість периферійної культури.
79
Збірник цієї літератури Василя Сиповського, в якому згадується близько 500 текстів, демонструє розмаїття її тем і жанрів; див. «Україна в російському письменстві, 1801—1850» (Київ: Українська Академія наук, 1928).
80
Gavriel Shapiro,
81
Інші приклади супліки — вступ до «Солопій та Хівря» (1819) Гулака-Артемовського або «Оборотня» Сомова (1819). Тарас Кознарський аналізує функцію супліки у
82
Див. казки Сомова; прозу Гулака-Артемовського, опубліковану в