Поняття зони контакту, яке також прийшло з критичної практики постколоніалізму, хоч може бути застосоване в будь-якій ситуації, де контактують і взаємодіють між собою культури, добре відображають змагальні стосунки між російською й українською культурами, що й ілюструють передмови до «Вечорів на хуторі». Зона контакту є тим, що Пратт називає «соціальним простором… де зустрічаються, стикаються і борються між собою розрізнені культури, часто в надзвичайно асиметричних взаєминах домінації та субординації»[83]. Дві передмови зображують українську та російську культури як таку зону контакту. Вони виводять на перший план напруженість між двома культурами через зосередження на спірних питаннях способу оповіді та влади, що я розглядатиму в продовженні цього розділу. Хоча передмови, відповідно до їхньої функції нав’язування книжки російському читачеві, начебто утверджують домінуюче становище російської культури, вони також артикулюють спроби українців виборсатися зі свого підлеглого становища.
Ще однією корисною моделлю, що ілюструє цю динаміку, є теорія семіосфери Юрія Лотмана. За аналогією до біосфери, лотманівська семіосфера функціонує як семіотичний простір культури, що дозволяє існування й функціонування мов (що в широкому сенсі означали коди). Взаємини між ядром і периферією всередині семіосфери є асиметричними, оскільки ядро намагається нав’язати свої нормативні мови периферії. Периферія може спробувати прийняти ці мови, а може також стати місцем змагальності і революційного семіотичного бродіння[84]. Якщо ми візьмемо імперську російську культуру в ролі такої семіосфери, то «Вечори» змушують нас бачити Україну як її відколоту периферію, ту, що мислить себе за своїм власним порядком. Відмовившись від норми, експортованої імперським центром, українські герої Гоголя займаються інтенсивним самоописом, кодифікуючи власні культурні практики та мови, а також встановлюють семіотичні кордони з ширшим імперським контекстом. Передмови, включно зі словниками українських термінів, дуже добре формулюють цю спробу. Замість пошуку спільної імперської мови, Україна «Вечорів» опирається креолізації, хоча «Вечори» як опублікований текст можуть розглядатися як її приклад.
Автор порівняння вечорниць із петербурзьким балом, Рудий Панько, розхитує семіотичний кордон між українською та імперською культурами. Для Лотмана кордони є природною цариною двомовності та перекладу. Він визначає їх як «механізми для перекладу текстів із чужої семіотики „своєю власною“ мовою»[85]. Однак Панько повертається до цього кордону в інший спосіб, перекладаючи текст «своєї власної» семіотики мовою чужої культури, проти якої Україна чимдуж намагається оборонитись. Він пропонує відповідники, які можуть здатися російським читачам незнайомими. Проте він також наголошує на неперекладних аспектах своєї культури, її неповторності та включеності в українську мову. Врешті-решт, вечорниці ані найменшою мірою не схожі на петербурзький бал (як визначив Панько). Хоча Панько і пропонує російські відповідники українських слів у словнику, він вважає українські терміни незамінними у самих повістях. Якщо вони єдині, то чому б не використати російські відповідники? Використання такого «місцевого колориту» робить автентичною культурну й етнографічну основу тексту. Знову-таки, Гоголь тут наслідує Вальтера Скотта, який змушує своїх персонажів із неанглійської периферії, здебільшого Шотландії, розмовляти своєю рідною мовою або ж сильним англійським діалектом. Шотландсько-англійські словники, епіграфи, запозичені з шотландських народних пісень, і розвинений науковий апарат, включаючи зноски та примітки, часто супроводжують шотландську прозу. Однак поза межами цієї функції автентифікації «місцевий колорит» також обмежує доступ імперської мови до репрезентованої культури й надає перевагу місцевій традиції перед імперською нормою. Такою є функція Панькових вечорниць.
84
Iu. M. Lotman,