Рудий Панько позиціонує себе між ними двома. Він поділяє погляд Фоми на панича, не поділяючи обурення Фоми. Радий, що книш його дружини допоміг запобігти зіткненню, Панько включає дві історії панича до свого першого тому, а в другому — викреслює його зі списку оповідачів. Цього разу тон Панька — більш зневажливий. Він метонімічно прирівнює особу панича до овоча, який дав назву кольору його вбрання, — із панича в гороховом кафтане він перетворюється на, в буквальному сенсі, горохового панича (ПСС 1, 195). Панько також розкриває подробиці про цього горохового панича. Він — дворянин на ім’я Макар Назарович, мешканець Полтави, який має зв’язки з владою, освяченою імперським урядом. Його дядько був комісаром — оплачуваним державним чиновником, який виконував поліційні функції, — і сам він одного разу обідав на столом губернатора. Сумнівна обізнаність Макара в місцевій культурі спричиняє ще одну дискусію з Паньковим середовищем. Цього разу предметом суперечки стає правильний метод маринування яблук. На відміну від усіх присутніх, Макар Назарович наполягає, що до розсолу слід додати певний вид трави. Ця ідея настільки абсурдна, що Рудий Панько намагається відрадити його від її поширення, щоб він не робив із себе повного дурня. Можливо, через те, що рецепт цього панича одразу ж ставить під сумнів кулінарний досвід Панькової дружини, цього разу для відновлення миру не з’являється жодного книша. Рудий Панько пропонує Макарові Назаровичу порятунок:
Что его дядя был когда-то комиссаром, так и нос несет вверх. Да будто комиссар такой уже чин, что выше нет его на свете. Слава богу, есть и больше комиссара… Вот вам в пример Фома Григорьевич; кажется, и не знатный человек, а посмотреть на него: в лице какая-то важность сияет, даже когда станет нюхать обыкновенный табак, и тогда чувствуешь невольное почтение. В церкве, когда запоет на крылосе — умиление неизобразимое! растаял бы, казалось, весь!.. А тот… ну, бог с ним! Он думает, что без его сказок и обойтиться нельзя (ПСС 1, 196—197).
Це, знову-таки, розраховано на веселу реакцію російських читачів у столиці, які готові перетворити Паньків замилуваний опис Фоми Григоровича на образ грубого ревучого мужика. Однак цей автоетнографічний фарс водночас служить щитом для антиімперської риторики. Образ наївного простака дає Панькові безпечний притулок, з якого він захищає місцеві звичаї від імперської політики. Він приєднується до етосу традиційної спільноти і не надає значення імперському насадженню пєтрівських рангів, якими насправді були сильно незадоволені в Україні. Незалежно від того, що комісар — це не ранг, а адміністративна функція, обидва є чужинними елементами Панькового світу. Відкидаючи жорстко регламентовану систему державно-адміністративних чинів, він вважає, що повага та статус здобуваються вираженням традиційних цінностей спільноти (як церковний спів) і внутрішніх якостей людини (важность, яка сяє на обличчі Фоми). В очах Панька та його супутників статус Макара Назаровича визначений імперською системою, тоді як статус Фоми органічно виростає з цінностей спільноти. Відчуження Макара з цієї локальної української культури перетворює його на аутсайдера в Паньковому середовищі, тоді як він також залишається чужинцем у російському середовищі. Химерна мова його оповідей, які імітують літературну мову російських книжок, робить його так само незрозумілим для російської аудиторії, як і для Панькових друзів: …много остряков и из московского народу не могло понять (ПСС 1, 195). У прикінцевому аналізі Панька, одного разу вийшовши зі своєї рідної стихії та потрапивши на ширші імперські простори, полтавський панич приречений існувати на культурно безлюдній землі.
Питання наративного джерела залишається вкрай суперечливою проблемою поза межами першої передмови. Хто має право та необхідні знання писати про Україну? Коли Фома слухає свою власну історію в опублікованій Макаром версії, запальний дяк вибухає: Бреше, сучий москаль. Так ли я говорил? Що-то вже, як у кого чортма клепки в голови! (ПСС 1, 138). Невдала Макарова робота настільки розлючує Фому, що він вдається до української лайки. В опублікованому тексті вона подана курсивом, щоб чітко позначити мовний перехід від російської мови. Щоб сильніше образити Макара, Фома перетворює вульгаризм сучий син на сучий москаль. Це злегка зневажливе українське слово на позначення росіянина — москаль — можна порівняти із «червоними мундирами» (red coats), терміном, який вживали колоніальні піддані стосовно англійців (хоч москаль, як і «червовний мундир», спочатку означав імперські війська, на кінець XVIII століття він став позначати будь-якого росіянина). Ця образа лаконічно демонструє, що Фома ставиться до Макара як до чужинця, русифікованого неотеси. Вона також показує, що у світі Фоми бути москалем, вочевидь, не означає нічого доброго. Гоголь виріс, чуючи вдома слово москаль щодо росіян.