Котляревщина являє собою стратегію для охоплення української унікальності. До того ж, вона реагує на ширший імперський контекст, на якому ґрунтується. За діагнозом Грабовича, головною функцією котляревщини є «насмішка з бундючного, зарозумілого, штучного, холодного й, урешті-решт, «нелюдяного» світу імперського суспільства та нормативної канонічної літератури». Для автора, як підкреслює Грабович, котляревщина пропонує маску, що «дозоляє [йому] прибрати субверсивну позицію, насмішкуватість із „чужинського“ і підкреслити свою власну окремішність, свій „рідний“ емоційний і культурний код — без прямого ризику». Грабович правий, вбачаючи у Гоголі «потужну проекцію цієї модальності на літературу „центру“», а отже, приклад інфільтрації канону метрополії периферійною літературою[91]. Я хочу скористатися ідеєю Грабовича в подальшому для доведення того, що в гоголівському романтичному відтворенні котляревщина як етнічне самоствердження підтримує винайдення національної ідентичності, замислене в гердерівських культурних термінах. Укоріненість «Вечорів» в імперський контекст полегшує це винайдення. Це узгоджується з поширеною динамікою, згідно з якою зіткнення з імперією каталізує формування національної ідентичності. Стикаючись зі своїм владним «іншим» — імперською Росією — так само, як із безліччю менших «інших», Україна «Вечорів» здобуває обмежений простір і артикулює саму себе.
Образи чужорідності у «Вечорах» допомагають визначити, чим є Україна, за допомогою вказівок на те, чим вона не є. Такий поділ світу на «нас» і «їх» являє собою для Лотмана основоположний акт у появі семіосфери. Найважливіше, що Україна «Вечорів» — це не Росія. Оскільки численні оповідачі борються за наративне джерело у цих двох передмовах, вони визначають імперську Росію її книжною культурою, міськими владними центрами, аристократією і системою рангів — і все це є чужим у їхньому світі. Однак самі повісті пов’язують російськість із менш шляхетними цінностями. У «низькому», народному світі провінційних оповідачів росіянин є москалем, іноземцем і загарбником, у найкращому випадку — політичним авантюристом, у найгіршому — злодієм у змові з дияволом. Один такий росіянин бере участь у Сорочинському ярмарку: москаль, поглаживая одною рукою свою козлиную бороду, другою… (ПСС 1, 116; три крапки — Гоголя). Цапова борідка викликає асоціацію з українською лайкою, яка використовується щодо росіян — кацап, що ґрунтується на слові цап[92]. В одному листі сам Гоголь називає Росією кацапией (ПСС 10, 273). Натяк на розпусну дію, яку москаль у гоголівській повісті проробляє другою рукою, тільки додає приниження. Слово кацап уживається двічі в «Івані Федоровичі Шпоньці та його тітоньці». Супутник Шпоньки Сторченко стверджує, що виріс частково глухим після того, як тарган заповз йому у вухо, коли він спав у російській корчмі. Він знаходить російську нечистоплотність обурливою: В русских избах проклятые кацапы везде поразводили тараканов (ПСС 1, 297). Він також згадує, що проклятые кацапы, как я после узнал, едят даже щи с тараканами (ПСС 1, 291). На додачу до їхньої нечистоплотності, росіяни також знані в Україні своєю злодійкуватістю. У «Сорочинському ярмарку» батько Параски охороняє свій скарб уночі, чтоб москали на случай не подцепили чего (ПСС 1, 122).
Це негативне сприйняття росіян серед українських селян і козаків у «Вечорах» демонструє, що воно настільки вкоренилося, що ввійшло у приказки: ожидай столько проку, сколько от голодного москаля; мне так теперь сделалось весело, как будто мою старуху москали увезли; как начнет москаля везть (у значенні «брехати», як Гоголь пояснює у примітці); а також когда черт да москаль украдут что-нибудь — то поминай, как и звали — саме такі невтішні стереотипи переслідували представників імперської Росії в Україні «Вечорів» (ПСС 1, 117, 133, 138, 169). Писар у «Травневій ночі» відмовляється повторювати деякі вульгаризми словами: Словом, сказать стыдно; пьяный москаль побоится выбросить их нечестивым своим языком (ПСС 1, 169). Язык тут, схоже, позначає і зміст російського мовлення, і його мову. Як такий, він контрастує з шанобливим розуміння Фомою поняття наш язык православный, під яким, у світлі цієї зневажливої згадки про російську мову, він швидше за все має на увазі українську мову (ПСС 1, 105). У відповідь на російський мовний імперіалізм, який сприяв поглядові на російську як на досконалу і найчистішу слов’янську мову і заперечував за українською статус мови, українські письменники у традиції котляревщини часто змінюють правила гри і представляють українську як стандарт, насміхаючись із російської як аномального явища (наприклад, Квітка-Основ’яненко або Гулак-Артемовський). Те, що Фома пишається українською, підкреслює це як загальний мотив. У цьому циклі нечестивість пов’язана з чужорідністю. Поляки та їхня мова теж названі нечестивими (ПСС 1, 267).
92
Необрізана борода, яку традиційно носили росіяни відповідно до своїх релігійних звичаїв, в українців служила для ототожнення їх як окремої групи (див. також