— Ти що, злякалася? — запитав Сеня, якось дивно, по-батьківськи переймаючись. Турбується, чи що? Зіграти таке не всякий актор зумів би. Ольша запитально вп’ялася в нього.
— А ви на що чекали?
— Не треба нас боятися. Ми не приносимо зла людям.
Ольша мерзлякувато стислася.
— Як же… Я бачила.
Поклали чоловік десять і бровою ніхто не повів. І це називається «не приносимо зла!»
— Якщо ти маєш на увазі бойовиків Завгороднього, то їх ми до людей не відносимо. Хто підняв руку на собі подібного заслуговує лише смерті.
— А поліцейські? Вони що, теж не люди?
Сеня усміхнувся:
— Можеш не продовжувати. Мовляв, родини в них, дружини, діти, батьки… Я знаю. Та поліцейских ми не вбивали!
Він спритно добув з-під тонкої джинсової сорочки знайомий пістолет з набалдашником глушителя. Все-таки ховати зброю вони були великі майстри.
— Це біопаралізатор. Він не вбиває, тільки знерухомлює на якийсь час. Поліцейські біля нашого будиночка давно прочухалися й, напевно, бідкаються біля уламків свого джипу.
Сеня помовчав.
— Справжня зброя тільки в Пахи.
— Цей його вінчестер? — запитала Ольша.
Сеня уточнив, знову роблячи непроникне обличчя:
— Якщо ти маєш на увазі його пушку, то вона виглядає під «снайдер», а не під справжній «вінчестер».
— Яка різниця! — перебила Ольша. — Стріляє як снайдер, так і вінчестер, однаково — на смерть!
Сеня знову замовк.
— Послухай, дівчинко, — сказав він по хвилиннім роздумі. — Ваше суспільство хворе. А коли хвороба вчепиться в організм, настає час скальпеля. Ніхто не плаче, коли сталь вирізує уражені тканини. І ніхто не сміє називати хірурга вбивцею.
Ольша дивилася Сені прямо у вічі.
— Ваша хірургія більше змахує на ампутацію.
— Ні, — Сеня похитав головою. — Ампутація робить людину інвалідом. А якщо ми пристрілимо кількох покидьків, бандитів і вбивць, суспільству буде тільки ліпше. Ми не збираємося оздоровлювати все ваше суспільство — тут у вас такий смітник, що, боюся, вже пізно. Але тим, кого ці вже не пограбують, не вб’ють, не принизять — їм буде ліпше.
— Круто, — констатувала Ольша. — Всесвітні судді. Але вас сюди ніхто не кликав, між іншим, на наш смітник.
Сеня поморщився:
— Тільки не кажи, що ми не маємо права, і так далі.. Маємо. Знищувати тих, хто будує своє благополуччя за рахунок інших, вважається обов’язком. Це закон усього космосу. Тому ми й надалі будемо їх знищувати.
У голосі Сені не було злості, і це Ольша вважала головним. У чомусь він навіть мав рацію.
— А решта? Якщо у вас на шляху випадково стане зовсім стороння людина? Як мої друзі годину тому?
Сеня знизав плечима:
— Сьогодні ти вже могла наочно переконатися у нашій реакції на таку ситуацію. Пристрашимо… У крайньому разі, — він потряс паралізатором, — це. Малоприємно, звичайно, зате ніякої шкоди. Гарантія.
Тепер задумалася Ольша. Ловко це у вас виходить, панове хірурги! Та з іншого боку, ця погань, ці молодчики з тупими поглядами, але з тугими м’язами отримують саме те, на що заслуговують. Діалог ведеться їхньою мовою, і нехай, чорт забирай, вони хоч раз, хоч перед смертю дізнаються, як доводиться їхнім жертвам.
Якщо тільки Сеня не бреше.
Та Ольші здавалося, що він каже правду.
— Скажи, — понизивши голос запитала вона. — А чому Паха не їсть і не розмовляє?
Позаду делікатно захихотів €нот, шелестячи газетою. Сеня теж усміхнувся:
— Розмовляти він не може, тому що він не людина. Ну, а харчується він по-своєму.
— Не людина? — запитала Ольша зі здивуванням. — Невже робот?
— Ні. Колонія кристалічних мікроорганізмів, які дружні з нами. Точніше, крихітна частина колонії. Вони утримують форму, подібну до людини, зберігають видимість одягу, стріляють зі «снайдера», але насправді все це, аж до кулі, що вилітає зі стволу, плоть. Вони можуть прийняти вигляд чого завгодно — хоч куща, хоч автомобіля. Коли прийде час, ця частина зіллється з головною колонією. Тут Паха всього лише посол. Як і Хасан, до речі.
Ось вони, відповіді, розгадка безглуздя й багатьох таємниць. Невразливість для куль, перевдягання в рекордний строк, вінчестер, що невідомо звідки виникає… Чи як його там — снайдер…