— Плюнь. Не рівня вона тобі. Ти хто? Ти — полковник, у тебе тільки на одному погоні аж цілих три зірки, а коли на двох, то й узагалі шість. А вона? Тьху! Плюнь.
— Та плював уже скільки разів! Тьху! — махає рукою полковник і звертає свою увагу на мене: — Ну, і що ж гонщик робить у наших богом забутих краях? У нас призів за такі штуки не дають, у нас люди серйозні, військові, ділом зайняті.
— Якщо дозволите, я зауважу, що існують світи, де люди теж серйозні, ділом зайняті, але не військові.
— Не говори так, люди скажуть: дурень гонщик. Найважливішого й найсурйознішого за військову справу нічого нема і бути не може.
У такому ж дусі ми спілкуємося з годину, поки вариться злощасний борщ. Утім, я усе більше зміцнююся в думці, що полковник належить до тієї категорії людей, що говорять так: «Якщо я з тобою розмовляю, це ще не означає, що ми спілкуємося». Та, власне, це й добре, мені доводиться більше мовчати, значить, я більше можу довідатися про співрозмовника, тим паче про такого колоритного співрозмовника…
І от про що я довідуюся.
Одержавши чергове звання й призначення на посаду, полковник Нервипуп відправився на планету Паланка св. Миколая і, відразу ж після прибуття на місце служби, занедужав найнебезпечнішою хворобою у місцевій сонячній системі — любовною лихоманкою. Предметом його обожнювання, як, власне, і предметом обожнювання для тисяч місцевих поселенців, зробилася зірка Христя, що живить променями свого цілющого світла все живе на планеті. Христя закохувала в себе, поневолюючи своєю сліпучою красою; любовні страждання без надії на фізичну близькість перетворювали людей на зомбі, що швидко марніли й ішли в могилу. Найсильніші із сильних запекло боролися з лихоманкою і, якщо не вмирали протягом п’яти років, то здобували перемогу над хворобою, адаптувалися, і ніщо більше не заважало їм назавжди залишитися жити на планеті. Лише аборигени не були підвладні чарам підступної любовної лихоманки. Точніше, процес адаптації для них проходив у більш м’якій формі, оскільки починався з моменту народження — вони любили своє сонце як батьків, як невід’ємну частину світу, у якому вирував потік їхньої життєвої енергії.
Безсумнівно, полковник Нервипуп був найсильнішим із сильних.
Йому радили не їсти місцевих драконів, тому що лихоманка їх не любить. «От і добре! — говорив полковник. — Стану я поважати жіночі примхи! Лихоманка — баба, а я, дякуючи Богу, — полковник». І три роки полковника колотила жорстока любовна лихоманка, і три роки він постійно їв драконів, кажучи: «Подивимося, чия візьме». Своє внутрішнє занепокоєння він запивав горілкою і майже щодня до вечора робився замисленим. І тоді він обов’язково посилав у сусідній бар за кобзарем. Приходив ді-джей і починав пальцем вертіти пластинку. Полковник пив і слухав, пив і слухав. І кидав кобзареві монети, якщо пісня зачіпала внутрішні струни, або стукав його пальцем по чолу, кажучи: «Брешеш, божа людино, не так! Ти п’яний і не виспався!» Із першими півнями, звичайно, полковник програвав битву зі сном, а, прокинувшись, знову опинявся в обіймах любовної недуги…
— От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?
Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.
У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.
— Готовий, — відповідає Галушка.
— Фу! Яка штука! У роті палить, — каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. — Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?
— Я думаю, лопне, — підтакує Галушка.
— Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.
— І людина не всяка.
— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.
— Хіба, якщо Бог дасть, а всякий — що за вольниця!
— Правильно кажеш: якщо Бог дасть.
— Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.
— Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, — наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?
— Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, — погоджується Галушка. — Але, думаю, Бог нині вечеряє.