Спритний Альошка випарувався геть з очей.
«Справний хлопець! — подумав старий вояка, відволікаючись від своїх невеселих дум. — Зовсім як я в його роки!»
Христофор Гаврилович Міріков, сорока років від народження, давно міг би звільнитися, пити геть з імператорського флоту. Але йому це й поготів було не потрібно! Сирота, нікуди йому повертатися. Життя своє він присвятив морю. Починав ось так само юнгою, як розгільдяй Альошка. А потім чого тільки не було!..
Ось таким же сопливим малим він брав участь в Наваринській битві. Пекло на морі! Не інакше! «Азов», на якому він тоді служив, одержав сто п’ятдесят три пробоїни. Сім з них в підводній частині! Цей корабель прийняв тоді на себе основний вогонь супротивника. «Азову», першому на флоті, присвоїли Георгіївський кормовий прапор! А сам юний Христофор, виконуючий обов’язки номера, що подає снаряди до гармат, загасивши пожежу в крюйт-камері «Парижа», отримав першу медаль «За відвагу» з Георгіївською стрічкою. Після тієї битви Христофор Міріков став ординарцем самого Павла Степановича Нахімова, тоді ще лейтенанта.
Потім була Синопська битва. На борту флагману «Імператриця Марія» саме Христофор, після того, як сигнальні фали «Імператриці» були перебиті ворожою картеччю, на шлюпці відправився на «Париж» — передати екіпажу подяку командувача. Був поранений в плече, ледве одужав. Турецькі кораблі горіли. Два з них вибухнули, засипавши місто уламками. Горіло воно в ночі величезним факелом… За цей подвиг, не без втручання самого адмірала, його ординарець отримав орден Анни 4-ого ступеня!
Після цього була оборона Севастополя. Там скрізь кипіла робота. Всі бігали, метушилися. Полки та ескадрони були озброєні лопатами, кирками, мотиками, іншим інструментом для побудови укріплень; робочі носили землю в кошиках, мішках, шинелях, у всьому, в чому тільки можна було. Звідусіль зносили й звозили колоди, дошки і таке інше, що могло бути використано у спорудженні укріплень, на яких встановлювалися гармати, зняті з потоплених кораблів Чорноморської ескадри. Навіть жінки брали участь в укріпленні батарей. Десятирічні хлопчаки пробиралися на бастіони, де й залишалися зі справжнім героїзмом під сильним вогнем ворога. Підносили гарматній обслузі снаряди та заряди…
Христофор тоді й сам гасав по бастіонах услід за своїм невгамовним начальником. Павло Степанович отримав подряпину від штуцерної кулі. Саме тоді, мабуть, передчуваючи швидку загибель, адмірал сказав йому: «Пора нам, Христофор, перестать себя помещиками полагать, а матросов — крепостными. Матрос есть движущей силой на корабле, а мы лишь пружины, которые на него действуют. Сам посуди, матрос есть главная сила на корабле. Он управляет парусами, наводит пушку, пойдёт на абордаж, ежели потребно станет…»
Ех! Та що там казати!.. Яка людина була — батько рідний. Від щирого серця про матросів піклувався…
Після смерті адмірала Христофор потрапив служити на сімдесятичотирьохгарматний «Цісаревич» старшим каноніром третього дека. Був у нього талант до гарматної стрілянини.
Минули роки. Христофор тепер вже боцман, на фрегаті. Але, завжди відрізняючись завидним здоров’ям, старий морський вовк раптом занедужав. Незрозуміло, що з ним. Слабкість, пітливість.
Корабельному лікареві казати не став; думав, застудився. А як зайшов фрегат до Миколаєва, з усіх ніг кинувся до знайомого фельдшера. Ісаак Мойшец був немолодий єврей, що мав дві характерні риси: великий ніс і на диво добрі та розумні карі очі.
Уважно вислухавши його скарги, подивився суворо поверх скелець, обрамлених у золото пенсне.
— Я вам, Христофоре, так скажу. Я, звичайно, не гарантую, Боже збав! Ось тільки підозрюю я, що це у вас таки сухоти!..
— Не може бути! — зблід моряк.
— На жаль, на жаль… — фельдшер розвів руками. — Проте тут недавно до штабу новий указ таки надійшов. Піддати весь наявний склад рядових і унтерів медичному огляду… Через місяць збереться медична асамблея і почнеться кінець світу… Так що ви, звичайно ж, зможете проконсультуватися й у них!
— А якщо… якщо це… підтвердиться, ну… підозра? — вичавив з себе вражений новиною моряк, вкриваючись холодним потом.
— Якщо підтвердиться моя підозра, — Ісаак Семенович знизав плечима, — вас спишуть на берег, друже мій, і спробують лікувати.
— На берег? Як на берег? Мені не можна на берег! — Христофор стрепенувся. — Я без моря не можу! Ніяк не можна…
— Таке життя, дорогий мій, дорогий мій! Якщо підтвердиться, що це сухоти, вони вас таки ізолюють. З цим нічого не поробиш.
— А видужати якось… можна? — із завмиранням серця запитав моряк.
— Вилікуватися теоретично можна від усього, окрім смерті, молодий чоловіче. Тільки ось сучасна медична наука не знає надійного методу лікування цієї хвороби… А поки що попийте ось це.
Ісаак черкнув щось на аркуші, подав Христофорові. Боцман тупо витріщився на клаптик паперу, поданий фельдшером. Там було написано не російськими буквами.
— Це латинь, Христофоре. Покажете аптекарю, він зрозуміє. І повірте старому бідному євреєві, це повинно таки вам допомогти!..
Ісаак Семенович, що в медичних колах мав авторитет — куди там іншим лікарям! — був, звичайно, немолодим. Що правда — то правда! Познайомилися вони років двадцять тому. Вже тоді Ісаак Мойшец був фельдшером. Правда, тоді ще корабельним.
А зараз він влаштувався при штабі Чорноморського флоту і портів.
А ось що стосується бідності…
Ісаак Семенович, м’яко кажучи, лукавив. Люди, що більш-менш знають його, мірою в курсі того, що старий єврей глибоко пустив свої корінці в надра машини, званої Постачання Чорноморського флоту. І жив він далеко не бідно!
Хоча раптовому горю боцмана Мірікова це жодним чином допомогти не могло…
Почував себе Христофор, як палицею по голові вдарений. Оце так! Сухоти!!! Невже невдовзі почнеться кровохаркання?!!
Попрямував до аптеки, настільки поринувши у свої думки, що навіть не помітив лейтенанта, який ішов назустріч. І отримав би прочухана сивий ветеран від сонливого юнака, але офіцером виявився Мітя Зайчіков з «Цісаревича». Побачивши повну байдужість боцмана до себе, Мітя здивувався, знизав плечима й пішов собі далі. Христофор Міріков був на фрегаті особою авторитетною. М’яко кажучи. Та ще й колишній ординарець самого Нахімова…
Залишивши в аптеці гривеник, Христофор став власником невеликої темно-зеленої скляної пляшки з білою етикеткою і маслянистою рідиною, що хлюпалася всередині.
Покрутивши пляшечку в руках, засунув її в кишеню і розсіяно побрів вулицями, не розбираючи дороги. Життя руйнувалося… СПИСАННЯ! Дійсно, залишалося тільки лягти й померти. Флот був його життям, його сім’єю! Позбавити Христофора моря — все одно, що вбити. І тут ще ця зараза!..
— Моряче, га, моряче! — увірвався в його свідомість приємний жіночий голос. — Купи бубликів!
Боцман зупинився. Перед ним стовбичила миловидна жінка років сорока з упевненим поглядом виразних чорних очей. Одягнена біднувато, але чисто и охайно, вона тримала великий лоток, на якому були розкладені якісь булки.
— Красеню! — тітка завзято підморгнула. — Купи бубликів чи пиріжків! Все свіженьке, смачне! Щойно з печі!
— Мені зараз не до пиріжків, сестро, — відмахнувся боцман. — Апетиту немає!
— Так ти про запас купи! — не здавалася торговка. — Потім з’їси, а то он який блідий! Вас що, там не годують на кораблях ваших? Купи! Купи, не пошкодуєш!..
— От причепилася! — зітхнув Христофор. — Ну, чого тобі треба?
— Мені дітей годувати треба, — серйозно сказала тітка, відкинувши грайливий тон.
Моряк запхав руку в кишеню, вигріб кілька мідяків і протягнув їй.
— Ну, так чого тобі, голубчику? — уточнила вона, приймаючи гроші.
— Та нічого не треба мені! — він відмахнувся і попрямував було далі вулицею, але невгамовна тітка наздогнала його і схопила за руку.
— Любчику! Я ж не жебракую… Я товар продаю. Вибирай що хочеш!