— Міріков Христофор Гаврилович, боцман фрегата «Цісаревич»! — відрекомендувався моряк. — Величезне вам спасибі! Я вже зневірився зовсім. Люлька ця в нашій родині стільки років вже передається!
— Нема за що, нема за що! Головне — не треба зневірюватися. Все буде добре!
Удвох, пліч-о-пліч вони вийшли з храму; прогулюючись вулицями, поговорили про море.
Христофор був надзвичайно задоволений. І люлька знайшлася, і з гарною людиною побалакав! Людиною, яка, мабуть, так само, як і він, старий боцман, щиро любить море.
Ця двогодинна бесіда немов овіяла його свіжим вітром відчайдушної молодості…
З того часу кашляти він перестав. Розпрямив плечі, немов десяток років скинув. Здоров’я бравого боцмана впевнено пішло на поправку.
Йдучи на медичну асамблею, Христофор трохи хвилювався. Але, як виявилось, надаремно. Коли він вже одягнувся й вийшов до коридору, услід за ним вислизнув Ісаак Мойшец у білому лікарському халаті.
— Вітаю вас, дорогий мій! Виходить, що я таки помилявся. Але це просто неймовірно, скажу я вам! Усі ознаки захворювання були наявні… Значить, або сталося диво, або одне з двох, — фельдшер узяв його за руку. — Христофоре! Скажу вам авторитетно, що наука в чудеса не вірить. У будь-якому разі, ви таки здорові, як бик!
Через півроку Христофор Гаврилович одружився з Катериною Палієнко. На той час, як її старшого віддали навчатися на штурмана, вона вже народила щасливому боцманові спадкоємця — Миколу Христофоровича Мірікова…
Леонід Максимов піднявся на другий поверх готелю; пройшовши темнуватим коридором, постукав у двері п’ятнадцятого номера.
Відчинив розпатланий хлопець років двадцяти.
— Я до Володимира Олексійовича! Удома він?..
— До-ома, — зітхнув хлопець. V Тільки не приймають вони. Веліли не турбувати…
— Чому ж так? — поцікавився Леонід, входячи до кімнати та знімаючи рукавички.
— Меланхолія у них… — знизав плечима слуга, причиняючи за ним двері.
— Он як? — усміхнувся гість. — Ну, це ми вилікуємо! Ти, люб’язний, повідом пана, що лейтенант Леонід Максимов жадає аудієнції.
Він зняв кашкета й пригладив волосся.
— Поквапся, люб’язний, не стовбич!
Хлопець ще раз знизав плечима. З помітним небажанням поплентався до дверей у сусідню кімнату. Глибоко зітхнув і, обережно прочинивши стулку, просунув голову в утворену щілину… І тут же корком вилетів назад. У двері з силою вдарило щось тверде. Судячи зі звуку — дзвону уламків, що сипалися, — це була пляшка. Слуга стояв прямий, як палиця, і білий, як крейда.
— Пане, він… той… спокійний зазвичай пан наш. Але вже якщо гніватися зволить. Краще вже під руку не потрапляти. Зовсім скаженим стає!
— Що? Гнівається? — усміхнувся Леонід, протягуючи слузі кашкет і рукавички. — Давно п’є?
— Третій день… — буркнув той. — Нікуди не виходить і не їсть нічого.
— Зрозуміло! — лейтенант підхопив стілець, що стояв неподалік, і виставив перед собою як щит. — Відчиняй!
Слуга зробив круглі очі, але наказ виконав. Заледве Леонід переступив поріг, як отримав пляшку в сидіння стільця, що радісно дзенькнула на всі боки уламками зеленого скла.
— Ей, братику! Трохи легше! — вигукнув він, обережно визираючи з-за стільця.
Картина, що постала перед ним, була невтішною. На тлі загального буйного безладу, що панував у кімнаті, посеред ліжка стояв капітан-лейтенант Володимир Олексійович Дубов, фамільний дворянин і морський офіцер, із занесеною для кидка черговою пляшкою в руці.
Але в якому вигляді стояв, Боже милостивий! Зім’ятий увесь, змарнілий, блідий. Волосся у безладді, не голений, сорочка розстібнута до середини грудей…
І очі! Каламутні, виснажені, вони розгублено бігали, силоміць намагаючись розгледіти зухвалого прибульця.
— Володю! Це ж я, Леон! — гість опустив стілець. — Ну?! Впізнав?..
— Льонька? Ти, чи хто? — губи Дубова розпливлися в усмішці. Він захитався. — Яким вітром ти тут?
Леонід поставив на підлогу стілець, підійшов до кузена, і вони міцно обнялися.
— Ось приїхав до Миколаєва, випадково дізнався, що ти тут, і-і… — Леонід красномовним жестом обвів приміщення.
— Це треба відзначити! — вирішив Володимир і заглянув у пляшку, затиснутої в правій руці. Побачене його розчарувало. Він стиснув губи, не дивлячись, кудись викинув спорожнілу посудину і, хитаючись з одного боку на інший, повідомив: — Випити треба, а нічого… Васька!!!
До кімнати боязко зазирнув слуга.
— Зганяй в магазин! Принеси-и… ну та-ам, сам знаєш!..
— Вольдемаре! Зачекай! — спробував зупинити брата Леонід, але той гаркнув: — Ну?! Чого стовбичиш? Пішов!
— Добре, пане! — зітхнув Васька й зник.
Володя Дубов був старший за свого двоюрідного брата на п’ять років. У дитинстві Леон Максимов кожне літо проводив у підмосковному маєтку Дубових, і старший брат був учасником усіх його ігор та повіреним усіх його хлоп’ячих таємниць. Вони тоді були надзвичайно дружні!
Пізніше Володя вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу. З того часу бачилися вони зрідка, але ці нечасті зустрічі приносили обом величезну радість. Леонід дуже пишався братом, коли дізнався, що той виявився кращим випускником кадетського корпусу. І не тільки свого року!
Потім він і сам вступив туди ж. Рік тому одержав перший офіцерський чин… А любимого братика бачив востаннє добрих роки два тому. Точно! На похороні тітоньки Ернестини! Ну й набралися ж вони тоді!..
Хм-м… Гаразд! Справа минула. Але п’яницею Володимир ніколи не був.
Ні! Вони, звичайно, напивалися в дим, бувало. Але в звичку це не переходило. А тут — третій день вже!..
Тим часом, Володимир витримав тривалу паузу й повідомив:
— Зараз Васька повернеться… Усе влаштуємо! Відзначимо!
— Вольдемаре, ти маєш кепський вигляд, — сказав лейтенант, намагаючись розгледіти що-небудь в каламутних «дзеркалах душі» брата. — Щось трапилося?..
— Ну, як ся маєш, братику? — довідався у відповідь капітан-лейтенант Дубов, ніби не почув його запитання. — Розкажи-но мені, Левове Серце, як живеш, як служба?..
— Володю!.. — спробував повернутися до колишньої теми Леонід, але брат картинно зморщився, приклав вказівний палець до губ.
— Тш-ш-ш…
— Але, Володю…
— Лейтенанте!!! — гаркнув Дубов, клюнувши носом. Але зробив це ОСОБЛИВО, тим самим «командним голосом», який молодий офіцер Максимов виробити ще не зумів!
Леонід інстинктивно схопився і став по стійці «струнко», чим викликав напад нестримного реготу у свого п’яного до нестями кузена.
— В-в-вільно!.. — прохрипів Дубов і це, здавалося, додало йому нових сил.
Володя впав на спину й залився щасливим дитячим сміхом. Напади реготу стрясали його кілька хвилин. Леонід, добре знаючи брата, не намагався перервати його веселість, чекаючи, коли вона вщухне сама собою. Коли ж Володя остаточно відреготав і затих, запитав:
— Володю! Щось трапилося?..
Дубов витримав ще одну паузу, сів, і, дивлячись кудись убік, повідомив:
— Трапилося…
— І-і, що?..
Скрипнули двері.
— Пане, Володимире Олексійовичу! — в кімнаті з’явився лакей Васька, навантажений громіздким кошиком. — Все виконано. Прошу бачити…
Васька почав, вправно вивантажувати вміст кошика на стіл, супроводжуючи свої дії цінними коментарями про властивості того чи іншого продукту, що виставляв на суд глядачів.
Відразу було видно, що при всій своїй «наїжаченості» Васька щиро прив’язаний до свого пана. Бо, крім випивки й щедрої закуски («Може, хоча б гість ЇХ поїсти змусить?..»), потурбувався також і придбанням неабиякої дози «похмільного порошку» Віденської аптечної фірми «Зельтцер і Сини», що продається у всіх, навіть найвіддаленіших куточках вельми обширної Російської Імперії.
По собі Леонід знав, що порошок цей ні к бісу не годиться! І його звичайні товариші по чарці, перевірені хлопці, з якими випито не одне барильце, стверджували, що воно є «шахрайство й обдурювання щонайповніше, тільки смак у роті псує».