… Він пройшов до парапету, сів на гарячу гранітну плиту, поклав поруч свою шахівницю, у якій, весело штовхаючись, перекочувалися фігури. Потім звісив ноги над обривом і став дивитися на міст. Уже гірлянда ліхтарів перекинулася в сутінку з одного берега на інший, уже машини й тролейбуси нишпорили фарами по асфальту, а Костя все сидів на гранітній плиті, майже не ворушачись, як статуя.
За його спиною ще горіли вікна шахового клубу — одноповерхового будинку, побудованого півтора сторіччя тому. Колись тут був ресторан, у якому ті, хто прогулювалися бульваром, могли посидіти за столиками, поїсти й послухати музику. Оркестр у красивих уніформах, що розташовувався на відкритому майданчику, награвав вальси й мазурки тих років. Публіка чинно прогулювалася, хтось танцював, хтось, напевне, освідчувався в коханні. Потім, набагато пізніше, поруч з рестораном було побудовано ротонду. Тоді, коли випадала погана погода, музиканти перебиралися під навіс.
Це було улюблене місце відпочинку городян. Таким воно, утім, і залишилося, хоча, крім самого будинку, не збереглося нічого. Але була якась аура, був таємничий магнетизм, що не ослаб за довгі роки, не убитий ані війнами, ані революціями, ані перебудовою.
Костя відклав останню партію з турами й різнопольними слонами, в якій у його суперника був зайвий пішак. Якби не він, якби не цей маленький чорний солдатик, що сміливо дійшов до третьої горизонталі, — він міг розраховувати на нічию при дограванні. Але тепер… Тепер усе зводилося нанівець, і усвідомлення власної безпорадності гнітило хлопчика.
Уже зовсім стемніло. Згасли вікна шахового клубу, і сторож замкнув двері з середини. Спорожнів бульвар. Останній радіоприймач в останньому відкритому кафе замовчав, нарешті, як убитий комар. Стало тихо й самотньо.
Костя зліз з парапету, озирнувся навколо. Нікого ніде не було. По трьох перекособочених сходинках він піднявся на майданчик ротонди, де тьмяно горіла одна єдина лампочка. У хиткому конусі світла стояла старенька лава. Хлопчик улаштувався на ній, розкрив дошку і неквапливо розставив фігури у відкладеній позиції.
Ледь хлюпала ріка десь унизу. Спорожнів міст, полегшено зітхаючи. На сході зійшов місяць — як чисто вимита тарілка.
— Що ти тут робиш, хлопчику? — раптом почув Костя зовсім поруч.
Здригнувшись, він підняв голову. Неподалік стояв високий чоловік у військово-морському кітелі. Широка борода з рівною сивою доріжкою посередині акуратно лежала на його грудях, ледь прикриваючи срібний хрест біля коміра. Щось знайоме було в рисах цієї людини. Але Костя не міг згадати, де бачив його раніше.
— Я… — сказав він боязко. — У мене зранку догравання, а вдома все рівно нікого нема.
— Ти сирота?
— У мене є батько, — відповів Костя, — але він у відрядженні.
— І ти вирішив провести тут усю ніч? І не боїшся?
Костя знизав плечима. Тільки тепер він зрозумів, що краще було б, справді, виїхати додому, коли ще було світло.
— Не бійся, — сказав незнайомець. — Зараз підійдуть мої приятелі, і ніхто не посміє тебе скривдити. Ти можеш залишитися, якщо не заважатимеш нам.
— А що ви будете робити?
— У нас відбудеться військова рада.
— Я не заважатиму, — підтвердив Костя. — Тільки посиджу збоку.
І тут він побачив, як з темряви в ротонду піднімаються четверо чоловіків. Усі вони були у військовій формі. Тільки не сучасній, а якійсь стародавній, баченій раніше тільки на картинках.
Один з них, який чомусь здався Кості головним, на голові носив невелику білу перуку з завитками над вухами. На витягнутому обличчі з високим чолом виділялися виразні розумні очі. Хлопчикові навіть здалося, що цей чоловік не може бути військовим, тому що занадто теплим і привітним був його погляд. І тільки кітель з коміром-стійкою, що був розшитий золотою ниткою, та численні зоряні ордени, які прикрашали груди, викривали в цій людині військового.
У другого було ледь одутле, гладке обличчя, опущені до низу куточки губ і гострозорий наставницький погляд. Він теж був у стародавньому кітелі, але іншого крою — з величезними еполетами, але без особливих витребеньок та прикрас.
Третій був сухорлявий і вилицюватий. На ньому був чорний мундир і кашкет з коротким, майже стоячим козирком. Вуса строгою щіточкою й орлиний погляд видавали в ньому людину сувору і цілеспрямовану.
І, нарешті, четвертий з чоловіків був явно молодший за інших, вигляд мав відважний, гусарський, хоча на ньому, як і на решті, бездоганно сиділа військово-морська форма.
І раптом Костя зрозумів, кого бачить перед собою. Зрозумів і жахнувся. Зрозумів і обімлів. Це ж були російські адмірали, чиї вольові погруддя давно прикрашали фасад Миколаївського музею суднобудування і флоту! Не кам’яні — живі! Той, у сивій перуці, не хто інший, як Ушаков. Другий був Лазарєв. Кашкет і вуса носив Нахімов. Наймолодший був Корнілов. А той, з великою бородою, що з’явився першим, — так це ж сам адмірал Макаров!
«Ну й справи! Нічого собі!» — промайнуло в голові хлопчика.
Він переводив захоплений погляд з одного легендарного героя на іншого, і вже тепер розумів: якщо завтра комусь здумає розповісти про свою пригоду, то неодмінно буде звинувачений у неправді й висміяний. І він твердо вирішив тримати язика за зубами.
— Степан Осипович, — раптом запитав Нахімов, суворо глянувши на Костю, — а мальчик нам не помешает?
— Ему, Павел Степанович, все равно некуда идти, — відповів Макаров. — К тому же, господа, я обещал малышу, что наше с вами присутствие станет порукой в его безопасности.
— Что ж, — помізкувавши, сказав Ушаков, пильно дивлячись на Костю, — мальчишка, кажется, смышленый и мешать нам не будет. Как тебя зовут, отрок?
— Константин, — несподівано для самого себе відповів Костя.
— Хорошее имя, твердое, — помітив Корнілов. Він підійшов до хлопчика й поклав руку йому на плече. — Малыш и прислужить может, ежели понадобится.
— Конечно, понадобится! — сказав Лазарев. — Жара-то какая! Ну-ка, дружок, сходи в ресторацию да принеси нам чего-нибудь прохладительного.
— А это куда? — здивовано запитав Костя. — Да вот же, сюда, — сказав Корнілов, указуючи на будинок шахового клубу.
— Так это же… — почав було Костя і раптом побачив, що вікна клубу залиті яскравим світлом.
— Там вестовой у входа, — продовжив Корнілов. — Скажешь, чтоб вынес тебе воды для адмиралов. Он знает.
— Слушаюсь! — вирвалося в Кості, і він кинувся виконувати наказ.
— Ну, что, господа, — сказав Ушаков, — начнем?
— Пожалуй, пора, — відповіли усі разом.
— А вот, кстати, шахматная доска, — вигукнув Нахімов. — На ней и разберем все маневры. Степан Осипович, не возражаете?
— Отнюдь, — відповів Макаров.
Через кілька хвилин повернувся Костя. У плетеному кошику, що він приніс, дзенькотіли пляшки з водою і кілька склянок. Адмірали стояли навколо лави, пильно дивлячись на шахівницю. На ній, як і раніше, була розставлена позиція відкладеної хлопчиком партії.
— А вот и живительная влага, господа! — вигукнув Корнілов. — От имени всех выражаю тебе, Константин, благодарность.
— Не за что, — відповів той.
— И ты бери, — по-батьківськи сказав Лазарев. — Небось, в горле пересохло?
— Спасибо, — відповів Костя і, узявши пляшку з кошика, причаївся в тіні.
— Ну, что, Михаил Петрович, — сказав Ушаков, звертаючись до Лазарева, — начинайте.
— С вашего позволения, разбор проведут Павел Степанович с Владимиром Алексеевичем, — відповів Лазарев.
— Не возражаю, — погодився Ушаков і присів на край лави.
— Что ж, господа, — почав Нахімов, знімаючи кашкет і витираючи хусточкою піт з чола, — прежде всего нам хочется послушать доклад адмирала Макарова.
— Как вы знаете, господа, — почав Макаров, відкашлявшись, — я был назначен командующим Тихоокеанским флотом. Японцы тогда были очень сильны, и наш флот, равно как и гарнизоны на берегу, претерпевали большие трудности. В конце февраля девятьсот четвертого года прибыл я в Порт-Артур. И знаете, что сразу бросилось в глаза? Безысходность в поведении боевых офицеров. Да, господа, представьте себе, это было так. Уж не знаю, почему, но настроение во флоте было ужасным. Впрочем, простая человеческая психология: когда тебе противостоят силы превосходящие, не каждый способен найти в себе мужество сопротивляться с достоинством.