— Да вот он, здесь, — відгукнувся Корнілов. — Мужественно просидел с нами всю ночь.
— Эй, Константин, — покликав Нахімов, — подойди-ка.
Хлопчик, у якого сну не було в жодному оці, наблизився до адмірала. Той, як і раніше, здавався йому суворим і неприступним. Навіть якусь образу Костя почував у душі. За адмірала Макарова, якого так лаяв Нахімов.
— Голодный? — запитав Павло Степанович по-батьківськи.
— Есть немного, — боязко відповів Костя. Адмірал вийняв з кишені кітеля два яблука і простягнув хлопчикові.
— Ешь, — сказав з теплотою в голосі, — тебе нужнее.
— Спасибо, — відповів Костя.
— Шахматы не потеряй, — сказав на прощання Корнілов.
— Не потеряю. У меня скоро доигрывание, я тут подожду, пока клуб откроется, — сказав він, оглядаючись. — А вы часто сюда приходите?
І коли Костя повернувся до співрозмовників, нікого поруч вже не було. Тільки голос адмірала Макарова з темряви пролунав, як напуття.
— Жизнь в равной степени состоит из удачи разочарований. Следует только помнить о том, что рано или поздно всему приходит конец, — сказав цей голос, і все навколо стихло.
Костя встав з лави, оглянувся ще раз. Бульвар був порожнім. Хлопчик пройшов до пам’ятника. Адмірал стояв на постаменті, спрямувавши свій сумний погляд на схід. Там посвітлішало небо, порожевіли хмари. Десь неподалік з відкритого вікна став нервово «пікати» будильник — голосно так, на всю вулицю. Прокидалося місто, жадібно вдихаючи обпаленими грудьми ранкову прохолоду — недовгу й тому ще більш бажану.
Костя повернувся до лави, кинув розсіяний погляд на шахівницю. Час для нього затаївся, перестав шелестіти крилами невблаганних хвилин, застиг — начебто запечатаний до конверта з позначкою «до запитання». І раптом хлопчик зрозумів, що бачить наперед усі ходи свого успішного догравання. Це були ті ходи, що показав щойно Нахімов, пересуваючи фігури. Це був ендшпіль адмірала Макарова, який Степан Осипович сто років тому зіграв неправильно…
… О десятій годині ранку він уже повернувся додому. Відкривши двері, Костя побачив батька.
— Татку, ти повернувся! — вигукнув він. — А я у відкладеній партії зіграв внічию і розділив перше місце з Шиманським!
— Який ти в мене молодець! — сказав батько, обіймаючи сина. — Я вірив у твою перемогу.
Костя звільнився з обіймів батька, прислухався. На кухні хтось дзенькнув посудом. Хлопчик глянув на батька.
— Бабуся приїхала? — запитав він.
— Ні, — відповів батько. — Розумієш, я давно хотів тебе познайомити…
У цей час у вітальню ввійшла жінка. На ній був мамин фартух. Зупинившись, вона притулилася до стіни.
— Це тітка Галя, — сказав батько, якось винувато розводячи руками.
— Здрастуй, Костику, — сказала жінка й усміхнулася. — Будемо дружити?
— Не знаю, — буркнув хлопчик, не зводячи очей з фартуха.
Він підійшов до батька, пригорнувся до нього і заглянув у вічі.
— Ти дотримаєш слова? — запитав якось по-особливому строго.
— Тепер так, — відповів батько й обійняв сина. — Пропоную після сніданку піти погуляти всім разом. Ми давно не були на бульварі імені адмірала Макарова.
Костя здригнувся і посміхнувся своїм спогадам.
м. Миколаїв, січень 2006 р.
Олександр Кудрявцев
ТРІЩИНА
Тріщина вперше заявила про себе в ту саму мить, коли мені подзвонила Галинка, щоб швиденько продиктувати маленького нехитрого вірша. Вірш називався «Бездиханна Мрія». Це був текст пісні. Галинка попросила віднести текст на студію «Ольвія-Рекордз», що знаходилася у Палаці творчості учнів. Її начальник був дуже суворий і десятихвилинну відлучку міг розцінити, як привід до звільнення. У студії з середини липня працював над своїм новим альбомом Сергій Лавочкін. Текст треба було передати людям із його команди.
Лавочкін був нашим земляком-миколаївцем. Перший же магнітоальбом підніс його на музичний Олімп, і протягом останніх півтора року «земеля» жодного разу не опускався нижче третьої сходинки в численних рейтингах популярності. На початку весни Сергій Лавочкін отримав гран-прі «Санкт-Петербурзької відлиги» — вищу музичну нагороду на просторах колишнього «непорушного», російськомовний варіант «Греммі».
Становище напівбога естради змусило його розпрощатися з осілістю і кочувати з міста до міста. Рішення на якийсь час осісти на історичній батьківщині виникло у співака, очевидно, з міркувань фінансового характеру: запис альбому в нашому місті коштував набагато дешевше, ніж у студіях братерської, у минулому, республіки.
Літнього віку вахтерка, яка сиділа при вході до Палацу творчості учнів й ретельно просвічувала всі дитячі таланти, які входили в цю кузню, двічі пояснила, майже розжувала, у який бік мені слід іти і як високо треба підніматися. Але навіть після цього знайти студію я не зміг.
Я піднявся на четвертий поверх, де, за словами вахтерки, розміщалася «Ольвія-Рекордз». Здивовано озираючись, знизав плечима: у який із трьох коридорів потрібно було звертати, я встиг забути.
Діставши сигарету, я чиркнув сірником і жадібно затягся. Перегнувшись через поручні, взявся розглядати сходовий майданчик поверхом нижче. На моєму лиці застиг безтурботний вираз, начебто в Палац творчості зайшов я виключно для того, щоб оцінити внутрішнє оздоблення цього шедевра соціалістичного кубізму. Це скидалося на якусь дивовижну гру, у якій моя байдужість повинна була обдурити тих, хто не бажав, щоб я передав продиктований Галею текст. Мнимі недоброзичливці втратять пильність, і в особі старої жирної балерини, піонера-переростка або похмільного худрука, які знають, де знаходиться триклята студія, з’явиться моє рятування-спасіння.
Я продумав дальший сценарій: знайду Лавочкіна й особисто, хоч би як там не шипіли й лили жовч підмайстри, передам йому списаний моїм рівним почерком аркуш. Я бачив кожну деталь: цілеспрямовано ступну вперед, стисну його долоню в нахабному рукостисканні і з апломбом представлюся: «Олександр Берсенев».
Сигарета зотліла до фільтра, але ніхто так і не матеріалізувався на сходовому майданчику. Я підкурив наступну. Недокурок, на зло демонові «совкових» лабіринтів, втиснув у діру, що світила цнотливо-білим поролоном, вирізану на спинці незручного коричневого крісельця.
Діставши з кишені текст, я уважно його прочитав. Він мені не сподобався: кілька слів були підібрані невдало, у двох місцях страждала рима, в одному — порушувався розмір. У мене в голові виник злочинний, навіть трохи блюзнірський задум — піддати текст виправленню. Гіршим від цього він не стане — друзі вважали мене талановитим поетом.
Захоплено підшукуючи синонім до слова «засмутитися», я не помітив як до мене підійшли. І тільки тінь, що впала на аркуш, змусила мене обернутися.
За моєю спиною стояв Сергій Лавочкін. Він ніяково м’яв у долоні свої повні губи. Ми цілу хвилину сконфужено мовчали. Я так був ошелешений його несподіваною появою, зовсім забувши, як збирав у кулак свою нахабність і прагнув знайомства. Що збентежило знаменитого співака, мені було невідомо.
— Ви дозволите присісти? — для чогось запитав він і, не чекаючи відповіді, сів. У те саме крісельце, у спинці якого, немов мінометний осколок, спочивав мій недокурок.
— Курите? — несподівано запитав я.
— Так, — відповів Лавочкін.
Я почав шарити по кишенях. Вивернув одну, другу, перевірив навіть маленьку кишеньку сорочки. Нічого.
Розгублено заморгавши, я розвів руками.
— Ви курите «Темп»? — запитав Лавочкін. І вказав поглядом на білу сигаретну пачку, що лежала на самому краї сходового майданчика.
Імовірно, діставши другу сигарету, я недбало сунув пачку в кишеню і вона, досить було мені поворухнутися, вивалилася.
Я нахилився, пальці торкнулися гладкої прозорої оболонки… Пачка хитнулася, центр ваги змістився і вона полетіла вниз. Через дві секунди пачка з глухим, картонним звуком вдарилася об плити чотирма поверхами нижче.