Перепрошую, це я образно. А що робити?! Наболіло!
Мені рівних нема. Усі призи мої. Але цей факт чомусь нікого не наводить на жодні думки. Спитали б: «Омельку, ти не міг би заради Великого Спорту поділитися своїми «фішками»? А «фішки» у мене дійсно є. Тому й жучу всіх без винятку на космічних трасах на своєму «Феррарі». Звичайно, я хитрую. Це ж очевидно! Однак їм мої фішки, як зайцеві стоп-сигнал.
З одного боку, воно й зрозуміло, для них — я всього лише якийсь там провінціал із периферійної планети Земля. Вони тисячі років грали за своїми нудними правилами, а тут бачте месія з’явився…
Та ну їх! Нехай живуть як хочуть.
Нудно мені з ними стало, і я відправився в експедицію по галактиках у пошуку собі подібних. Космос нескінченний, форми розуму неймовірно різноманітні, я не сумнівався в тім, що знайду однодумців. Утім, не можна сказати, що я розраховував на зустріч винятково з братами по розуму. Будь-яка експедиція — це завжди ризик. Безсумнівно, мені світило зіштовхнутися і з ворогами по розуму, і з найнебезпечнішими з істот — нерозумними. Однак я намагаюся не труїти себе й навколишніх негативщиною; такі події зазвичай відображають у моїй пам’яті інформацію хіба що у вигляді висновків для скарбнички життєвого досвіду. Навпаки ж, усе суб’єктивно цікаве, скажімо так, ненудне, мій мозок фотографує в деталях і мені часом доводиться самовіддано боротися зі спокусою захопитися подробицями якої-небудь історії. А історій цих, з огляду на відносний час, проведений мною в міжгалактичних просторах, накопичено просто незміряно. Навіть у межах однієї планети цивілізація, найчастіше, розвивається за різними моделями, що вже тоді говорити про форми цивілізацій різних планет і тим більше сузір’їв… Тому й майорять мої історії різножанровістю. То їх в впору образно порівнювати з протоколом, якого зобов’язаний дотримуватись англійський пер, то вони подібні до картин Сальвадора Далі, а буває, нагадують твори Гоголя і Гребінки з урахуванням того, що обростають антуражем неземного характеру…
До речі, чому б не повідати одну з таких історій, раз уже я змушений без усякого корисного діла тинятися по нечисленних відсіках мого скутера в надії згаяти час, необхідний на переліт з туманності Стрьома в сузір’я Цьоми.
Пролітаю це я, значить, повз одну симпатичну планетку під назвою Паланка св. Миколая.
Лечу.
Тут тільки «джюх» на перехоплення мені два сторожовики: «Стояти!»
Стою.
«Прізвище і все таке інше!»
Дивлюся — ніякої піратської атрибутики. Прапори без черепів, із гербами й таке інше. Загалом усе офіційно.
Зрозуміло, приймаю офіційний тон, відрекомендовуюся. Виявляється, знають мене і навіть дуже раді зустрічі. Ну що?! Цілком природно, просять здійснити посадку на єдиному космодромі планети. З мого боку безглуздо було б відмовлятися від запрошення — що ж тоді є метою моєї експедиції, якщо не відвідування обжитих планет?! Зрозуміло, я з глибоко прихованою радістю приймаю статус гостя.
Зустрічають.
Підскакує до мене якийсь кривоногий хлопець у широченних камуфльованих галіфе, об ногу рукоятка променевої шаблі б’ється. Осавулом відрекомендовується. А прізвище йому, ну точно як ті самі плямисті галіфе зі шкіряною вставкою проміж ніг, — Сідло. Радий, каже, вітати знаменитого гонщика всіх часів і народів на нашій скромній планеті й запрошую до його високоблагородія пана полковника на ланч. Суне мені в руки хліб-сіль і, не гаючись, веде по килимовій доріжці до гравільоту. Головне, не вженешся за ним, хода, як у жеребця: тик-дик, тик-дик… А я ж тільки зі скутера зійшов, бовтає мене — звичайна справа: ти-ин, ди-ин, ти-ин, ди-ин…
Пролітаємо кілька кілометрів і висаджуємося біля біленької розписної хати з очеретяним дахом. Дивлюся: через очерет вертикально стирчить ствол протонної гармати, а з вікон за мною спостерігають пульсарні кулемети. Тин навколо хати, на тинові — глечики глиняні догори дном, у дворі: «Гуси-гуси». — «Га-га-га». Загалом, затишком віє, привітністю. А тут ще осавул каже, типу, та ви проходьте в хату, що ви як нерідний? Оце я розумію, гостинність. Єдине, що створює дискомфорт — передчуття неминучості вживання самогону — не мій стиль.
Разючий контраст. Усередині все автоматизовано, з фольклорної атрибутики лише стара підкова на стіні. Усе. Крапка.
Розумію, що безглуздо звертати на це увагу, але надто вже боляче б’є по вухах гуркіт, що доноситься з контейнера з вакуумними ракетницями. А контейнер чималенький, стандартний: 2Х2Х2 м. Якщо гахне, то все: зливай воду.
Наскільки розумію, приміщення, у якому я знаходжуся, є одночасно і Командним Пунктом, і кают-компанією. За комп’ютерним столом сидить досить рослий і вгодований хтось та монотонно впливає на клавіші дотиком одного пазура вказівного пальця-сосиски. Боюся навіть припустити, що цей хтось є родичем заслінних чохловиків — вихідців із планети Тристагон, лютих монстрів. Про себе відзначаю, що на червоній пиц… на червоному обличчі відсутні бородавки, а на кінчиках вух замість пензликів майорять метелики, маленькі такі, миленькі, що нетипово для даної раси. Виходить, його швидше можна назвати просто заслінним, але не обов’язково чохловиком. Це мене тішить. До того ж очі — навіть розумніші за мої. А в мене, без удаваної скромності, розумні — аж гидко.
Гуркіт із контейнера посилюється вербальним супроводом:
— Галушка, це твої викрутаси? Відкрий, гадючий сину!
— Тобі треба, ти й відкривай, — комусь спокійно відповідає заслінний і відразу звертається до мене: — Рима до слова «плюралізм»?
— Пофігізм, — без запинки реагую я, із побоюванням оглядаючись на контейнер.
— Цілком, — схвально киває головою заслінний, і метелики на кінчиках його вух змінюють забарвлення.
Зненацька гуркіт усередині контейнера припиняється і звідтіля чутно лише могутній хрипкий бас:
— А це чий там ще голос? Галушко, досить стібатися, відчиняй!
— Ти, пане полковнику, генетично повноцінний, тобі це легше зробити, — холоднокровно відповідає заслінний.
— Якщо було б легше, то зробив би. Відчиняй.
— Я зайнятий.
— От добре! Люди скажуть: дурень Галушка, таки примусив полковника усю цитадель на молекули рознести! — реве хрипкий бас.
— У тебе зброї при собі немає, — сказавши це, заслінний виходить із хати. Перед тим, як голосно ляснути дверима, він хмикає: — Цитадель!
По якімсь часі у кімнату вбігають чоловік десять осавульців на чолі з осавулом на прізвище Сідло. Вони жваво налягають на контейнер плічми й упираються руками, намагаючись зрушити його вбік; і тільки з третьої спроби їм удається подужати те, що було під силу зробити одному заслінному — слабаки.
Виявляється, контейнер закривав собою дверний люк із табличкою «ПОЛКОВНИК НЕРВИПУП».
Полковник — дійсно ПОЛКОВНИК! Років сорока чоловік, ставний, ретельно відпрасована камуфляжна форма на ньому сидить як улита, от тільки обличчя, що запекло вимагає прасування, видає в ньому людину, що зловживає горілкою.
— Де цей… Цей? — задихається розлючений полковник, розмахуючи інкрустованою коминковою коцюбою. — Ууу, Брут нещасний!
Осавульці, оцінивши настрій полковника, кидаються до виходу, але він зупиняє їх окриком:
— Куди?! Стояти! Стр-р-рунко!!! Інвентар — на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово!
— Є: інвентар на склад, мені чарку горілки, решті по наряду позачергово! — козиряє осавул, забігає за барну стійку, дістає з холодильника пляшку «Перцівки», наливає собі повний фужер і, одним махом заливши рідину собі в горло, кричить на своїх підлеглих: — Ну, що поставали як корови?! Команда була: інвентар на склад!