Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:
— Затягнись добряче і скажи отако: «Гі-і-і! Де мої коні?»
Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і спитав про Вітчимові коні.
Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.
— Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! — реготався Вітчим.
Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.
Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось, він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.
Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.
— Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.
Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку і вирвався на волю!
Миколка не ворушився.
Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого, кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки, тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.
Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує Миколку?!
Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.
Жінка спершу злякалась, що якесь цуценя піймало її зубами за спідницю і кудись тягне. На щастя, здогадалась, що неспроста. Зайшла у двір, кинулась до хлопчика, тоді — до відра з водою…
Жінка, що пахла яблуками, довго сварила Миколку: такий малий, а вже п’яний і прокурений. Та Найда зовсім не гавкав не неї, тільки лащився, підстрибував і вдячно виляв хвостом.
— Чим це ви дитину травонули? — дорікала й Вітчимові, який нарешті об’явився на порозі.
— Ге, та я малим ще й не таке смалив, і нічо мені не сталось! — відсварювався той.
— Ох, я б не сказала!..
Коли Миколка нарешті сів, сонячно-яблучна Жінка похитала головою і пішла геть.
Миколка ж іще довго не міг прийти до тями. І відтоді ні на чарку, ні на цигарку без огиди не може й глянути.
— У мене, — каже, — до них тепер виробилась інтуїція… Ні, той, як його — імунітет! На ціле життя! — О, Найдин Миколка дуже мудрий і знає багато розумних слів!
А Найда й радий. Раз — економія для їхнього з Миколкою чесного базарного Бізнесу шалена! Два — не тхне від хлопця, як ото від смердючого Вітчима. Він пахне тільки рідною Халабудою, Пустирищем, Смітниками і Вулицею.
Найда ж відтоді гавкає на Вітчима, як на чужака, як на власного ворога.
Хоч десь у глибині душі трохи йому і вдячний. Може, якби не Вітчим, його Миколка засвоїв би життєві уроки з отих великих картин, які розвішані по місту й звуться рекламами. На них життя з цигарками й алкоголем намальоване дуже красиво, без падань під лавку й помирань. І зовсім не смердить.
Отоді Миколка точно навчився б пити й курити. І зовсім не тікав би, коли Хлопці запрошували б його затягнутись.
РОЗВІДКА
Ага, послухав би Найда ту Училку, якби вони з Миколкою не планували стати справжніми вояками!.. Але ж нарозказувала дітям на уроці, що, мовляв, у полі, за селом Війтівкою, під час Другої світової війни були страшні бої. І що там ще років тридцять тому стояв напівспалений танк. І, мовляв, цікаво, чи стоїть він там досі.
Цікаво то й цікаво, хіба Найда з Миколкою не козаки, щоб піти — й перевірити?.. Запросто!.. Хоч досі майже не доводилось покидати рідне містечко: якось так складалось, що ні в гості, ні на екскурсії, ні тим паче на відпочинок Миколку з Найдою ніхто ніколи не возив.
До Війтівки доїхали автобусом. Справжнім розвідникам ще й щастить! У товкотнечі водій і пасажири не те що не помітили запакованого в шкільний рюкзак Найди, але й забули взяти з Миколки витягнені з банку, тобто з банки, й чесно приготовлені гроші на квиток.
Важче було добиратись до поля. Для цього Миколка з Найдою мусили розпитувати людей. Хлопчикові довелося мобілізувати всю свою вихованість, а ще — чисто розвідницьку кмітливість. Починав-бо Миколка з того, що просив напитися, чи — з балачок про погоду або про здоров’я. Один дідок повідав їм, що й сам у дитинстві грався в тому танкові. Хоч навряд чи від нього що лишилось: давно вже, мабуть, розтягли на метал.