— Почекаємо, — мовив я і натиснув одразу на три кнопки, зв’язавшись із Мишком, Костиком і Ігоровичем.
Мені потрібно було поспостерігати за грою. Відразу за трьома столами.
За одним якась молода пара грала на колір. За другим люди робили ставки без усякої системи, а за третім якийсь п’яний, похмурий і дуже розгніваний чоловік уперто й затято ставив на «тридцять два». За теорією ймовірності, колись йому мало пощастити, і справді поталанило — він виграв. Правда, сума виграшу не склала і чверті того, що він устиг програти.
Гра протікала нормально. За кожним із трьох столів.
Досить швидко я ввійшов у курс справи, натиснув кнопку з намальованою на приклеєному пластирі великою літерою «К» і сказав у мікрофон біля кутика мого рота:
— Костику, «чорне». Сотня.
Він поставив дві фішки по «п’ятдесят» — і виграв.
— Костю, «чорне» — сто п’ятдесят, друга і третя дюжина — по сто.
Він знову виграв.
Настав час, і тричі поспіль я назвав числа:
— «Тридцять шість», «одинадцять», «тридцять» — і вони виграли, всі три.
Потім так само, але, не втрачаючи зв’язку з Костиком, я ввів у гру Мишка й Ігоровича. Ми почали.
— «Двадцять три».
— «Десять».
— «П’ять».
— «Двадцять чотири».
— «Шістнадцять».
— «Тридцять три».
— «Один».
Вони ставили і вигравали.
А я піднімав ставки:
— Чотириста — «тридцять два».
— Чотириста п’ятдесят — «п’ятнадцять».
— Триста — «дев’ятнадцять».
— Триста п’ятдесят — «чотири».
— П’ятсот — «двадцять один».
— Чотириста п’ятдесят — «зеро».
— Чотириста п’ятдесят — «сімнадцять».
Невдовзі гра набула такого розмаху, що в мене вже не вистачало часу, щоб зв’язуватися з кожним окремо, я натискав одразу на всі кнопки і говорив скоромовкою:
— Костю, «шість».
— Мишко, «двадцять сім».
-- Ігоровичу, «тринадцять».
— Костю, «тридцять шість».
— Мишко, «одинадцять».
-- Ігоровичу, «тридцять».
— Мишко, «вісім».
— Костю, «двадцять три».
— Мишко, «десять».
-- Ігоровичу, «п’ять».
І так само швидко, не обертаючись, звернувся до Сашка:
— Кави.
Він вискочив з машини і кинувся до кафе, біля якого стояла наша машина.
А коли він повернувся, обережно несучи малюсіньку чашечку з гарячою кавою, я вже сидів, знявши мікрофон, а всі монітори були виключені.
— Що сталося? — запитав Сашко.
Я видихнув сигаретний дим, узяв у нього чашку і прошепотів:
— Нічого.
Ми виграли тисяч сімдесят, коли за столами Ігоровича, Мишка і Костика з’явилися ті самі троє круп’є-професіоналів, завертілися кульки, жодна з систем не спрацьовувала, і ми почали програвати. Ставка за ставкою.
Тому я дав хлопцям наказ:
— Робіть п’ять ставок і закінчуйте гру.
Жоден з них не мав шансу виграти.
Розділ 5
«Велика гра»
— Що робитимемо? — запитав Ігорович, коли хвилин через тридцять вони всі сиділи в машині.
— Порішимо цих козлів, — мовив Костя, маючи на увазі трійцю круп’є-професіоналів.
— Мені вийти? — запитав, як завжди, тактовний Сашко.
— Сиди, — сказав я, уже знаючи, що нам робити.
— Мишко, — мовив я, — завтра зводиш Олександра у магазин і купиш йому більш пристойний одяг, а потім відвідаєте перукарню.
— Навіщо? — запитав Мишко.
— У нас три круп’є, — пояснив я, — яких ми не зможемо обіграти. Але їх тільки троє. А якщо гратиме четверо, то вони нічого не зможуть зробити. Один зі столів виявиться неприкритим. Зрозумів?
— Авжеж, — відповів Мишко.
Костя схвально кивнув:
— Добре.
А Ігорович запитав:
— А ти впораєшся?
— Налаштуєш мене, — сказав я, — і все буде о’кей. А зараз, — я повернувся до Кості та Мишка, — беріть Сашка, заїдьте з ним в кожне казино, і щоб до ранку він знав не тільки правила рулетки, але і назви кожної ставки. Зрозуміли?
— Без питань. А ви?
— А ми з Ігоровичем у готель.
На мене чекала велика гра, у прямому значенні «велика», і я хотів виспатися.
— Для тебе не існує нічого, крім гри. Тільки гра. Ти маєш виграти за всіма чотирма столами. Твій мозок не поділятиме гру на чотири партії. Ти сприйматимеш її як одну гру на чотири столи, ти справишся з нею, — навіював мені Ігорович.
Коли всі четверо вийшли з машини, я залишився на задньому сидінні поруч із чотирма моніторами і навіть не помітив, як хлопці зайшли в казино.