Я просто чекав, коли вони, нарешті, опиняться біля столів, мене кидало в жар від нетерпіння розпочати гру, що стала змістом мого життя. Немов наркоман, я не міг без неї.
Коли всі четверо, нарешті, опинилися в головному залі, і я побачив столи, в моїй голові промайнула думка:
«Ну, подивимося, що виграє».
Чекати довелося недовго, уже через кілька зупинок рулетки я сказав Мишкові:
— «Шістнадцять».
Він виграв.
— Костю, «тридцять чотири».
Він теж виграв:
— Мишко, «сімнадцять».
У нас стало рівно на тридцять дві фішки більше.
— Ігоровичу, «тридцять три».
Фішки сипалися так, немов однорукий бандит, який зірвав джекпот, віддавав свій виграш підсліпуватій бабусі.
— «Дев’ятнадцять».
— «Двадцять дев’ять».
— «Двадцять два».
— «Сім».
Фішки сипалися потоком, і троє круп’є були не в змозі зробити хоч що-небудь. Примітивна математика: три круп’є — чотири столи. Хоч розірвися.
— Мишко, міняй фішки по тисячі.
— Костю, міняй фішки по п’ятсот.
— Ігоровичу, «двадцять вісім».
— Сашко, «чорне», дві тисячі.
Я не зупинявся, адже подруга Удача сиділа поруч зі мною, і її тонкі пальці куйовдили моє волосся. Я грав, і не було кому сказати мені «досить». Я не міг зупинитися, адже кожне моє слово перетворювалося на жменю фішок:
— «Чотирнадцять», — сорок дісталося Ігоровичу.
— «Двадцять три», — шістдесят чотири фішки Сашкові.
— «Тридцять», — червоні фішки Мишкові.
— «Двадцять чотири», — сині фішки Кості.
Це було остання гра сезону, після якої я планував добряче відпочити, і я грав, хоча знав, що давно виграв потрібну мені суму.
Я не міг зупинитися, бо не було кому сказати мені:
— Досить.
Навіть тоді, коли удача відчинила дверцята, ступила на асфальт і зацокотіла тонкими каблучками, тікаючи від мене геть, коли згасли всі чотири екрани, зарябіли від перешкод зламані відеокамери, я, як очманілий, повторював останню ставку, звертаючись до Мишка:
— Мишко, «двадцять шість», дві тисячі, «чорне», — я не міг зупинитися.
— Мишко, «двадцять шість»…
Я повторював це, коли один із трьох горил, які підійшли до машини, відчинив дверцята, і, нахилившись, зазирнув мені в очі.
— Мишко, «двадцять шість».
— Мишко…
— Досить, — сказав він, і тільки тоді я побачив його.
— Привіт, — мовив я.
— Привіт, — кивнув здоровань і потяг мене за борт плаща. — Виходь.
— А варто? — запитав я.
— Авжеж.
— Ну, гаразд, — відповів я і вдарив його що було сили.
Він захрипів і впав мені на руки.
Мені довелося вдарити його коліном, він підлетів аж до сітки кондиціонера на даху авто. Тієї ж миті я розвернувся і виштовхнув його з машини ударом обох ніг.
Він вилетів, упав горілиць і відключився. Але не надовго, всього на кілька секунд. Відтак звівся на руки, затряс головою і почав спльовувати кров. Але піднятися не міг, тоді я вистрибнув до нього, щоб…
Двоє здорованів приставили до моєї голови стволи величезних пістолетів, тільки-но я розправив плечі.
— Спокійно, — мовив один із них.
— Усе гаразд, — сказав я і підняв руки.
— Підеш з нами.
— Піду.
У тієї ж миті той, який упав, нарешті спромігся підвестися, і з усієї сили вдарив мене…
— Не треба.
— Не буду, — мовив я.
— Ходімо.
— Пішли.
Виявилося, що, граючи на чотири столи, мені доведеться докласти набагато більше зусиль, ніж я думав. Я йшов, вуличні ліхтарі хиталися у мене перед очима. Невдовзі я вже не міг розрізняти облич. Нападникам доводилося підштовхувати мене, я спотикався.
І я мало не впав, коли мене завели у розчахнуті ворота. У напівтемряві я ніяк не міг зорієнтуватися, одному з громил довелося повернути мене обличчям до прожектора. А коли я забарився з першим кроком, він ударив мене.
Цей удар допоміг мені прийти до тями. Я одразу зорієнтувався в просторі і навіть відчув у роті смак крові.
Вони завели мене в гараж будинку, розташованого поблизу «Золотого Дракона». Світло відкритих стулок автомобільного ліфта виявилося входом у тунель.
Розділ 6
«Дуже велика гра»
На одному з вантажних ліфтів ми піднялися на третій поверх. Відтак — через двері з кодованим замком, темними потайними коридорами, пропускаючи по кілька сходинок (ще раз спасибі за останній удар по голові — я не спіткнувся на жодній з них), перетнули казино по периметру.
Я був упевнений, що мене ведуть у кабінет директора. Але все виявилося значно гірше — мене привели до головного ігрового залу.