І він не був порожній, хоча тут не було гравців, повій і офіціантів, зате не бракувало громил з охорони «Золотого Дракона» і охоронців казино, які ми встигли обіграти трохи раніше: «Праги», «Чорного Джека» і «Великого Синього Пароплава».
Я упізнав майже всіх.
І директорів-власників зазначених вище казино.
Армена Сахішвілі — хазяїна «Праги», в особовій справі якого значилися такі «незначні» злочини, як причетність до закавказької мафії, торгівля зброєю і наркотиками, продаж молодих жінок у країни Сходу. Ми обіграли його на сімсот сорок шість тисяч.
Станіслав Мейченко — власник «Чорного Джека» — теж ще той охоронець закону. Ми обіграли його всього на шістсот тисяч, а він образився так, ніби ми забрали всі зароблені ним за вісім років його бандитської діяльності гроші. Хлопці з його банди, колись однієї з найлютіших у місті, тепер хоч і пообростали жиром, обзавелися антикварними магазинами й власними ресторанами, усе ще могли зібратися разом і влаштувати справжню стрілянину.
Віктор Вікторович на прізвисько Сашко — директор «Великого Синього Пароплава» — класичний приклад тупого мускулястого бойовика, який досяг вершини комерційно-кримінальної еліти — рекет, стрілянина, кілька зґвалтувань, термін, утеча, ще один термін. У його біографії було навіть закрите через відсутність доказів усунення свідка за допомогою протипожежного реманенту — сокири зі стенда.
Він, великий і броватий, стояв і дивився на мене, і я розумів, що мені доведеться відзвітувати за кожну копійку з виграних у його казино п’ятиста з чимось там тисяч.
Ну і, звичайно ж, Володимир Аренський — власник «Золотого Дракона». Убивця і злочинець, він заговорив зі мною першим на правах хазяїна казино, у якому ми всі зустрілися, назвавши мене «Стасиком»:
— Здрастуй, Стасику.
Я відповів йому належним чином:
— Здрастуй, Володю.
Мишко, Сашко, Ігорович і Костик стояли біля стіни. Правда, не обличчями до неї, але все-таки під прицілом пістолетів. Зброя Мишка і Кості лежала ліворуч від них. Варто було мені глянути на хлопців, як Мишко насупився і ледь помітно затряс головою, мовляв:
«Стрибну, схоплю пістолет, пальну кілька разів і ми прорвемося».
Я сказав самими очима:
«Ні».
Він стрибне, схопить пістолет, пальне, уб’є одного чи двох горил, а інші порішать нас. Як на мене, вмирати так досить нерозумно. Треба послухати, що нам запропонують учасники зборів, навіщось же нас привели сюди.
Ну а вже потім, якщо сказане ними буде не дуже приємним, і вони вирішать убити нас, можна стрибати, стріляти і будь-якою ціною намагатися прорватись.
А компанія була класною: хлопці, які відправили на той світ з десяток людей кожен, і їхні охоронці, які вбили не менше, а головне, на відміну від своїх респектабельних і солідних хазяїнів, ще не розучилися це робити.
— То ти кажеш, любиш грати в ігри? — запитав мене власник «Золотого Дракона» Володимир Аренський.
— Дуже, — сказав я.
— Ну-ну.
— Може, зіграємо? — підтримав бесіду власник «Великого Синього Пароплава» і підкинув на долоні рулеткову кульку.
Оскільки я сумнівався, що вони запропонують мені поставити на яке-небудь з чисел, то запитав:
— У що?
— У цікаву гру, — мовив власник «Праги», який говорив з ледь помітним вірменським акцентом, що надавав його голосу неабиякої м’якості. Такий собі привітний горець, який пригрів у своїй хижці подорожанина і вирішив розважити його цікавою грою.
— Гра називається «поверни, що взяв».
Я розумів їх. Якби я був власником казино і отримував щоденний, а головне гарантований прибуток, який задовольняв би мене, я б так само зневажливо ставився до гравців, які відбирали в мене гроші. Причому великі гроші.
Розуміння суті справи допомогло мені досить спокійно сказати їм:
— Добре. Можете забрати свої гроші.
— Ми так і зробимо, — мовив Володимир Аренський, власник «Золотого Дракона». — Спершу заберемо гроші.
— А потім?
— Потому ви залишите місто і більше ніколи не повертатиметеся сюди.
Це було не складно, і я запросто міг дати таку обіцянку, як утім, і Мишко, Костя, й Ігорович.
— Без питань, — мовив я. — Скільки ми у вас виграли?
— Виграли — це одне, — сказав Аренський. — А от завдали морального збитку — це інше.
Мишко і Костя стояли біля стіни під прицілом пістолетів…
Біс, ми не могли нічого зробити.
Тому я сказав:
— Ми компенсуємо і це.