Я кивнув на знак згоди.
— Мої підлеглі не догледіли, що ви граєте нечесно…
Неправда, я ніколи не був шулером.
— Ви ж самі розумієте, що збиток, завданий вашою нечесною грою, не можна списати на жодні резервні фонди…
Я не заперечував. Адже це було безглуздо.
— А тому ми змушені відібрати ваш виграш, отриманий у результаті нечесної гри.
Я знову кивнув.
Я добре усвідомлював, чим ризикує директор казино, яке програло стільки, скільки його люди винні сьогодні мені. Я знав, що він хоче повернути гроші. І навіть не засуджував його за те, що для цього він звинуватив мене в тому, чого я не робив.
Тому я мовчав і погоджувався з усім, що він мені говорив.
Оскільки я не перечив, він відчув потребу якось розрадити мене.
— Але щоб ми залишилися друзями, наше казино хоче запропонувати вам повністю оплатити вечерю, — зважаючи на годинник над його головою, це вже мала бути не вечеря, а перший сніданок, — а також таксі, що відвезе вас додому.
— Красно дякую, — сказав я, — але в мене своя машина і власні водії.
І варто мені було згадати про них, як хлопці одразу з’явилися в його кабінеті. Кремезні і дужі, вони працювали зі мною кілька років і були озброєні короткоствольними автоматами.
— До стіни, — наказав один із них охоронцеві, який стояв поруч зі мною.
Той вирішив не сперечатися.
Інший з моїх хлопців звернувся до вкрай спантеличеного директора:
— Ми за своїм другом. Гадаю, ти не будеш заперечувати, якщо ми його заберемо?
— Ні, — відповів директор.
— Справді?
— Авжеж.
— Тоді попроси принести нам гроші.
— Скільки? — запитав директор казино.
— Стільки, скільки виграв сьогодні наш друг.
— Треба порахувати…
— Рахуй, — наказав Мишко, тицьнув стволом автомата в лоток із фішками і підсунув його до директора казино.
І той порахував. А потім викликав дівчину з каси обміну, і вона принесла мої гроші.
— Ми не перераховуватимемо? — уточнив Мишко.
— Це зайве.
І не наполягаючи на тому, щоб обіцяну мені вечерю склали в судочки, аби я міг забрати її з собою, я відкланявся і пішов до дверей, не сумніваючись, що Мишко і Костя прикриють мене. Адже ми працювали разом уже багато років.
Вони були з тих хлопців, які стріляють раніше, ніж думають. І це було настільки виразно написано на їхніх обличчях, що ніхто навіть не подумав зупиняти нас. А тому, переступивши поріг, за яким містився офіс казино, я лише глянув на багряне обличчя охоронця, який почав приходити до тями, і двох офіціанток, які метушилися біля нього, і почав спускатися по сходах.
Я не мав наміру зчиняти скандал і дуже хотів, щоб обійшлося без стрілянини, і щоб доказати це, я навіть дав банкноту швейцарові, який поштиво схилив голову.
Машина вже чекала біля входу в казино. Прямо біля розстеленої на тротуарі килимової доріжки. Залишалося тільки сісти в авто і кивнути Ігоровичу:
— Усе класно?
— Ще б пак, — і після того, як Мишко і Костя зачинять дверцята, виїхати.
Причому дуже і дуже швидко.
Розділ 1
«Серйозна гра»
Серйозна гра, а ми грали в серйозні ігри, потребує шанобливого ставлення, як і будь-яке ремесло, що є засобом прожиття.
Ми були гравцями. Всі. Навіть Сашко, який тільки возив нас. Гравцем був я. Гравцем був Олег Ігорович. Та й Костя і Мишко, які плуталися в таблиці множення після «три на три — дев’ять», теж би дуже образилися, якби хто-небудь наважився назвати їх не гравцями.
Ми всі були гравцями. Але в кожного з нас була своя гра. А поєднувало нас те, що грати нарізно не було сенсу.
Безперечно, я гравець. І граючи кістяною кулькою, я жодного разу не з’являюся двічі в одному казино. Такий головний закон цієї гри, у яку не варто грати, якщо ти сумніваєшся у своєму виграші.
Хоча саме ті, що приходять просто пограти, якраз і приносять із собою велику частину грошей, які потім виплачує мені казино. Таких багато. Хтось приходить, бо цього вимагає імідж, хтось задля того, щоб розслабитися. А хтось, щоб поворожити. Є люди, які ворожать на рулетці. І їхня філософія дуже проста:
«Зараз я піду в казино і там з’ясую, чи варто мені укладати цю угоду». І ось відвідувач стоїть біля столу з рулеткою зі жменею фішок у руці. «Якщо виграє „дванадцять“, це означає, що все буде добре. А якщо ні — не підписуватиму ніякої угоди».
А є й такі, і їх дуже багато, що просинаються з відчуттям виграшу: «Сьогодні мені пощастить!»