«Три молодих кабани, впольовані у Торфовищах Заполяр’я».
Цього вечора подавали лосятину.
— Вип’ємо, — запропонував Мишко.
І ми випили. Заїли несмачну, немов джерельна вода, горілку холодними ягодами журавлини.
Ніхто нікуди не квапився, і ми вимушено підлаштувалися під загальний темп.
Музиканти зробили невелику паузу, зашаруділи нотами і знову почали грати щось занадто меланхолійне. Звуки віолончелі навіювали спокій.
— Вечеряти так щодня, — сказав Мишко, — було б нудно.
— А мені подобається, — обережно відгукнулася Яна.
Я промовчав, і Мишко поцікавився:
— А тобі як?
Я не переймався подібними проблемами. Мене цікавила майбутня гра. Тому відповів байдуже і стримано:
— Цілком пристойно, — і одним рухом вказівного пальця покликав офіціанта, щоб той наповнив наші келихи.
Музиканти заграли щось бравурне, зал сколихнув тихий шепіт, а кухарі унизу вишикувалися в ряд із відкупореними пляшками вина в руках і синхронно, немов придворні гвардійці, залили вином вугілля.
Кількість офіціантів збільшилася втричі. Вони зупинялися біля столиків і вислуховували замовлення:
— Шматок лопатки.
— Стегно.
— Трохи ліверу і невеликий шмат грудинки. Але не пересмажений. Офіціанти підходили до жаровні, а звідти поверталися назад з лосятиною, прикрашеною зеленню, грибами і ягодами.
Відрізавши невеликий шматочок м’яса, Яна поклала його в рот, прожувала і сказала: «Смачно».
Я кивнув на знак згоди. І ми знову підняли келихи.
Наступні ж події були настільки жахливими, що в порівнянні з ними всі мисливці, кати і могили за містом здавалися просто дитячою забавкою.
Розділ 53
«Найстрашніший кошмар»
Отже, останній, але найважливіший урок.
Напівпорожній клас із учнями, які зуміли пройти через усі випробування півторарічної безупинної гри в справжніх казино. Стоси списаних системами зошитів. Дошка, розмальована цифрами і формулами. Щаслива фішка в руках учня за першою партою. Незапалена сигарета. Крейда на пальцях учителя. Перекличка на початку уроку.
— Перший.
— Убитий.
— Другий.
— Утік.
— Третій.
— Присутній.
— Четвертий.
— Спився.
— П’ятий.
— Тут.
— Шостий.
— Вбили за борги.
— Сьомий…
І, нарешті, запитання:
— То що найстрашніше у грі?
— Стрілки.
— Ні.
— Охоронці казино?
— Ні.
— Мисливці за гравцями.
— Ні.
— Може, шулери?
Правильна відповідь:
— Коли ти починаєш програвати і не можеш ніяк зарадити цьому.
Програвати за «чесним столом», знаючи математику краще, ніж викладач академії, маючи купу грошей і захисників, здатних заступитися за тебе і допомогти тобі винести із собою всю виграну суму.
І пояснень цьому немає. Ти просто програєш усе, що в тебе було.
Саме тому завжди й усюди, навіть під час неймовірних виграшів, варто пам’ятати, що іноді в грі трапляються ситуації, вирахувати які неспроможна навіть математика. Наприклад, ти приходиш у «Царське полювання» упевнений в тому, що тобі знадобиться візок, щоб відвезти звідси виграш, а замість цього на самому початку гри за столом, за яким ти зупинився, чотири рази підряд випадає «тридцять чотири».
— «Тридцять чотири», — сказав круп’є.
— Чудово, — мовив я і поставив п’ятдесят тисяч.
— «Тридцять чотири».
Я промовчав і знову програв п’ятдесят тисяч.
— «Тридцять чотири».
— Тебе що, заклинило?
— У нас чесна гра, — відповів круп’є.
Я не сумнівався в цьому, але коли наступного разу знову випало «тридцять чотири», я був упевнений, що нас тут мають за простаків.
На цей час я програв двісті тридцять тисяч. Але в нас залишалося ще шістсот шістдесят, тому я знову зробив ставку, але програв двадцятитисячну фішку, коли кулька зупинилася на «сімнадцяти», поруч із «тридцятьма чотирма».
Але це мене не зупинило, я продовжував грати.
Ставки по двадцять, двадцять і десять. У нас залишилося п’ятсот дев’яносто тисяч.
Двадцять, двадцять, двадцять, двадцять. Жодна зі ставок не виграла, і в нас залишилося п’ятсот десять тисяч.
Тридцять і тридцять на два числа, і тридцять на «дюжину». Виграшною виявилася тільки остання ставка.
А потім одразу кілька невдач підряд, після яких у нас залишилося двісті вісімдесят тисяч.
— Зупинімося, — сказав Мишко.