— То позичте їм, — відповів Леонід. — Якщо раптом щось станеться, я сам поверну вам позичену суму.
— Дев’яносто тисяч, — сказала Яна, коли підійшла до мене.
— Чудово, — мовив я і програв їх. У мене залишилося дев’ять фішок. Аж тут повернувся Мишко.
— Триста вісімдесят тисяч, — сказав він, висипаючи переді мною вже поміняні на фішки гроші.
— Супер, — відповів я і упродовж двадцяти трьох хвилин програв і їх.
— Усе, — сказав я.
— Класно, — мовив Мишко.
Ми закурили, круп’є запустив кульку на новий кін.
Що поробиш, ми не тільки програли все, що в нас було, а й заборгували півтора мільйона Льоні і дев’яносто тисяч його хлопцям.
Це було фантастично. І це не могло не бадьорити.
І я був вдячний Мишкові за те, що він мовчав.
— Цікаво, тут можна закласти годинник і запонки? — запитав я.
Грошей більше не було. Ні цента. І я міг жартувати.
— Гадаю, ні, — сказав Мишко.
— Я такої ж думки. Ну що, — я встав і загасив сигарету, — ходімо?
Аж тут маленька добра фея Яна відкрила сумочку і витягла звідти невелику пачку грошей. Ті заповітні дванадцять тисяч доларів, що ми з Мишком дали їй на самому початку нашого знайомства.
Витягла, поклала на стіл і сказала:
— Візьміть.
— Не треба, — заперечив Мишко, — вони ще пригодяться тобі.
Але круп’є вже підсунув лопаткою гроші до себе і повернув нам замість них усього одну фішку.
— Робіть ваші ставки.
Я кинув фішку на стіл:
— «Десять».
І ми виграли, відразу триста двадцять тисяч євро.
Отже, висновок: ті, хто вірить у прикмети, а за однією з них ніхто ніколи не програє позичених грошей, мають слушність.
— «Двадцять два».
— Ставок більше немає. Виграло «двадцять два», «чорне».
— От тобі й на, — мовив Мишко.
А я сказав:
— «Двадцять шість».
Круп’є зробив ставку — і ми знову виграли.
А потому ще одинадцять ставок поспіль.
Ми вийшли з «Царського полювання» і винесли з собою майже три з половиною мільйони.
Двоє охоронців з невеликими автоматами провели нас до нашого лімузина і, відмовившись від чайових, побажали нам Удачі.
— Ну? — запитав Льоня, коли ми ввійшли в його офіс.
Йому вже повідомили про наш програш. Тому Мишко мав усі підстави, щоб здивувати його. Він поставив на стіл кейс і два паперових пакети, у які працівники «Царського полювання» склали наші гроші.
— Що це? — здивовано запитав Льоня.
— Гроші, — відповів Мишко.
— Клас.
— І я так кажу. Порахуємо?
— Аякже.
Нам принесли невеликий апарат для підраховування купюр.
Ми одразу ж віддали Льоні півтора мільйона.
Наша ж частка склала мільйон вісімсот тридцять чотири тисячі справжнісіньких, новесеньких, що тішили вухо приємним шелестінням, грошей.
— За це варто випити, — сказав Льоня.
Мишко подивився на мене і кивнув на знак згоди.
Розділ 54
«Прощання»
Ми везли Яну в аеропорт. Погодившись на пропозицію Льоні, ми збиралися залишити столицю іншим шляхом. Яну ж вирішили відправити літаком.
— То куди ти поїдеш?
Вона знизала плечима.
Ми були багаті і могли забезпечити її майбутнє, давши двісті п’ятдесят тисяч. Для сімнадцятилітньої дівчини, яка вирішила почати доросле життя, це були величезні гроші.
— Не знаю.
— А де б ти хотіла жити?
Вона знову знизала плечима.
— Їдь у Францію, — порадив я. — Житло там не таке вже й дороге. Покладеш гроші в банк. На їжу і розваги вистачить. Захочеш, оплатиш навчання і вчитимешся.
— Добре, — погодилась вона.
Трохи більше семи тисяч — і от вона вже стоїть з квитком Північна Столиця-Цюрих-Париж, іноземним паспортом і кейсом, повним грошей, біля входу в один із терміналів гуркітливого аеропорту.
— Усе буде гаразд, — заспокоював її Мишко. — У тебе є візитка Льоні. Раптом щось — дзвони йому, він допоможе, а ні — знайде мене.
«Продовжується реєстрація на рейс…», — оголосила посадку диспетчер.
— Ну, — сказав я, — пора цілуватися?
Життя навчило мене досить легко сходитися з людьми і так само прощатися. Я звик до цього.
І раптом Яна сказала:
— Ні.
— Тобто? — запитав я.
— Ось, — дівчина простягнула мені кейс із грошима, — візьміть.
Я не зреагував на її прохання, вона поставила його біля моїх ніг.
— Я не хочу їхати.
Я промовчав.
— Візьміть гроші. Всі-всі. Тільки залиште мене.