— Але навіщо?
— Я так хочу, — відповіла вона.
Я глянув на Мишка, сподіваючись знайти підтримку, але він тільки усміхався у відповідь.
— Ми не граємось у дитячі ігри.
— Я знаю.
— Ми повертаємося в місто, де за повернення нас обіцяли убити.
— Я знаю.
— А якщо нам удасться здійснити задумане, то найближчі років п’ятнадцять ми житимемо, не маючи ні постійного житла, ні справжніх імен.
— Я не боюся цього.
— Але ж це небезпечно.
— Пусте, — мовила вона.
Мені забракло повітря. Я не знав, що сказати.
А Мишко зауважив:
— Ти говорив «через десять років».
Я підняв кейс, він узяв Яну за лікоть і ми повели дівчину до виходу з аеропорту.
Леонідові хлопці вивезли нас з міста на своїх машинах. Проїхавши майже сто вісімдесят кілометрів, вони попрощалися з нами на малюсінькій станції крихітного містечка, не позначеного на жодній карті.
А через дві години ми сиділи в купе потяга, що віз нас до Нашого Рідного Міста. До міста, у якому власники чотирьох казино заборонили нам з’являтися.
ЧАСТИНА П’ЯТА
«Повернення великої купи грошей»
Це тільки здається, що можна пробачити будь-кому. Але навіть загнавши образу глибоко у свідомість, ти однаково згадуватимеш про неї, хоча і будеш робити вигляд, що нічого не сталося:
— Дурниця. Ну подумаєш, забрали всі гроші і позбавили житла.
От саме з цих міркувань, повертаючись до Рідного Міста, ми їхали всю ніч мовчки, а вранці, коли вийшли на платформу, я не зміг стриматися і сказав:
— От ми і повернулися.
В юрбі зустрічних людей ми запримітили Гошу і Тошу.
А коли ті підійшли до нас, Мишко усміхаючись, запитав:
— А чому без квітів?
— Зате з хорошими новинами, — мовив Гоша, потискуючи нам руки.
— Ви без багажу? — поцікавився Тоша.
— Майже.
— Тоді ходімо до машини.
Розділ 55
«Зрада»
Гоша і Тоша були бійцями з досвідом, а тому, підшукуючи для нас житло, у якому ми могли б жити разом, і переслідуючи одну ціль — щоб нас не могли знайти, — надибали будинок з усіма вигодами для нас.
Колись для того, щоб посадити Тошу і Гошу у в’язницю, міліціонери витратили майже рік на їхні пошуки. Саме тоді хлопці придбали найцінніший досвід гри «зайшов у квартиру — і зник», тепер він знадобився і нам.
Вони привезли нас до невеликого будинку під дахом-башточкою майже в самому центрі міста. Незаселений перший поверх. Виходиш з ліфта на третьому поверсі, розділеному на три майданчики за кількістю квартир, розташованих на ньому, і крадькома, не помічений сусідами, заходиш у квартиру. Це було безпечно і дуже зручно.
Сама квартира виявилася звичайною норою з подряпаним паркетом, зламаним змішувачем у ванній і зі старими скрипучими меблями з поламаними дверцятами, що відвалювались при кожному необережному дотику.
— Від’їжджаючи, — сказав Гоша і витяг з кишені зім’ятий аркуш, — ти дав нам п’ять адрес, і ми перевірили їх усі.
Не піднімаючись, Тоша зняв з полиці клейончасту папку, розкрив її і прочитав:
— Олександр Іванович Кондауров — наш добрий водій Сашко. У нього тепер нова квартира. Невелика двокімнатна нірка. Машина за дві тисячі баксів. Він причепив на її даху ковпак із квадратиками у шаховому порядку і працює таксистом.
— А як щодо бабок? — запитав Мишко.
— Ми побували в його квартирі, — мовив Тоша, — коли він був на роботі. Можна сказати, що пацан живе досить скромно: з меблів — кухонний стіл, два табурети, плита і ліжко.
— Зате книжок до біса, — зауважив Гоша.
— Ага, — кивнув Тоша, — барикада з книг. Ми поки усі перевірили, години три витратили. Гроші він ховає в коморі за дошкою. Їх у нього, — Тоша глянув у записи, — шість тисяч чотириста сімдесят п’ять доларів. Кредитних карток, чекових книжок, коштовностей і ключів від персональних банківських сейфів немає.
— Може, він возить їх із собою? — зробив припущення Мишко.
— Ми обшукали його, — сказав Гоша, — у ліфті. Нічого особливого серед відібраних речей не виявили. А перед цим перевірили його машину.
— Наступний, — запитав Мишко.
Костянтин Сергійович Анікеєнко, або наш колишній охоронець Костя. У нього будинок за містом. Живе там з якоюсь бабою.
Тоша знову заглянув у запис:
— Новицька Олена Яківна. Двадцять шість років. Обоє не працюють. Будинок на два поверхи. Повний фарш. У кожного по машині.
— Ви були в них? — запитав Мишко.
— Аякже, — сказав Тоша. — Вони майже щоночі цвиндрять гроші у шинку, ще й витанцьовують. От ми і перевірили їх, — він поклав на стіл список знайдених у будинку Костика цінностей. — У баби кілограми два коштовностей. У нього теж дещо є. Вони зберігають усе у великій кришталевій вазі і зовсім не бояться, що їх можуть пограбувати.