— Якими будуть побажання, сер?
— Е-е, — я заговорив українською з англійським акцентом, — вуодка і кофе.
— Ван момент, — сказав офіціант.
Я ж усміхнувся круп’є, який дивився на мене, і зробив ставку.
Тут були чесні столи і розпорядники гри не витворяли жодних фокусів з кульками. Усього п’ять фішок для входження в гру, ковток холодної горілки, ковток гарячої кави — і перший виграш.
Я поставив тисячу, а виграв тридцять дві.
Подаючи фішку круп’є, я сказав:
— Пліз.
— Сенк’ю, — відповів він. Я знову зробив ставку, і ми повторили дану процедуру ще раз.
Тільки цього разу я поставив уже п’ять тисяч.
Я грав і вигравав, слухаючи як за моєю спиною шепочуться відвідувачі:
— Щастить же декому.
— Спробуй познайомитися з ним, і якщо запросить у готель, погоджуйся. А там за планом: велика любов і прохання одружитися, — накручував свою повію якийсь альфонс.
Я навіть не озирнувся. А коли вона, великоока і пишногуба, підійшла до мене, я опустив у розріз її плаття, немов у щілину автомата для продажу кави, жетон на чималу суму і сказав їй ламаною псевдоанглійскою:
— Йди собі, дівчинко, поки я не викликав охорону.
Але охоронців кликати не довелося, вони вже самі підійшли до мене на чолі зі своїм похмурим начальником.
Як тільки я глянув на фотографію в його руках, одразу став збирати фішки, що лежали переді мною. На знімку був зафіксований я під час попереднього відвідування «Чорного Джека». Склалося таке враження, що вони роздрукували його з касети однієї з камер внутрішнього спостереження.
Зібравши фішки, я повернувся до них, вишкірив зуби і сказав:
— А я вже давно чекаю на вас.
— Ходімо, — наказав мені начальник охорони.
Але спершу його люди обшукали мене, забрали в мене і фішки, і гаманець з фальшивими документами та візитками, і мій мобільний. Щоправда, я встиг засунути руку в кишеню і натиснути потрібні кнопки на телефоні, знаючи, що Мишко усе зрозуміє без зайвих слів.
Вони провели мене сходами, що вели до ресторану під скляним дахом, до двох громил-охоронців, які стояли на майданчику між поверхами. Ті схрестили величезні руки внизу животів, кивнули і відчинили двері в стіні, оббитій таким самим червоним шовком, як і весь поверх казино.
Мене ввели у святая святих — до кабінету директора «Чорного Джека».
Той упізнав мене і сказав:
— Знову ви…
Чоловік, який стояв поруч, мовив:
— От ти і догрався, приятелю.
— Невже? — запитав я, упізнаючи власника «Чорного Джека» Станіслава Мейченка.
— Я можу запевнити, — крекнув власник «Чорного Джека».
— Добре що ви тут удвох, — відповів я йому.
— Не зрозумів? — запитав він.
— Не треба розшукувати навмисно.
Тієї ж миті відчинилися двері за моєю спиною, і в кабінет ввалилися троє з’єднаних наручниками охоронців «Чорного Джека», а за ними — озброєні автоматами Мишко, Тоша і Гоша.
— От тепер можна і поговорити, — сказав я.
— Сідай, — звернувся Тоша до власника «Чорного Джека», піднімаючи автомат на рівень його очей. Той заглянув у отвір ствола і мовчки сів.
Я ж повернувся до директора казино, який сидів у дальньому кутку кімнати, і запитав:
— Пам’ятаєш, з чого ми починали минулого разу?
Він кивнув.
Я жбурнув йому лоток із фішками і наказав: «Починай рахувати».
— Дев’ятсот двадцять три тисячі, — сказав нарешті директор казино.
— П’ятсот моїх, — мовив я, — продовжуй.
— Чотириста двадцять три тисячі. Правильно?
— Ні, — заперечив я і запитав власника «Чорного Джека». — Скільки тобі дісталося з розпродажу наших квартир?
— Ти пошкодуєш про це, — понуро мовив він.
— Ти не зрозумів запитання, — сказав я. — Скільки тобі дісталося після того, як ви обібрали нас у «Золотому Драконі»?
— Чотириста п’ятдесят тисяч.
Знаючи, що вони відібрали в нас майже п’ять мільйонів, я не брав до уваги гроші Ігоровича, оскільки вважав, що це було б нечесно, а саме через цю рису власники «Праги» і «Чорного Джека» так і не змогли домовитися з Володимиром Аренським.
— Отже, — сказав я, — ми нарахували чотириста двадцять три тисячі плюс чотириста п’ятдесят — вісімсот сімдесят три. Накажеш принести? — запитав я у власника «Чорного Джека».
— Ти пошкодуєш про це.
— Звичайно.
Тоша приставив до його потилиці автомат і почав рахувати:
— Один, два… — в його голосі вчувалося стільки байдужого спокою, що не дочекавшись «три», хазяїн «Чорного Джека» Станіслав Мейченко мовив: