Знайшовши охоронців, двох сплячих на диванах курилки верхньої палуби сторожів, Гоша, Тоша і Мишко зв’язали їх і вивели на набережну. Після цього під командуванням спецназівця Мишка вони заклали під казино куплену в біженців вибухівку, і рівно через сім з половиною хвилин баржа казино вибухнула. Спершу повилітало скло з усіх її вікон й ілюмінаторів, потому з оглушливим гуркотом вона піднялася над водою, розчахнулася, а потім стулилася докупи, як дві половинки французького батона.
— А… — прошептала Яна.
Останній вибух був такої сили, що загорілися вікна спальних масивів на протилежному березі ріки.
— Здорово!
Іноді життя дарує нам миті, які неможливо забути.
Наступного ранку Тоша, який ходив за сигаретами, приніс кілька газет:
— Читайте.
— Щось цікаве? — запитав Мишко.
— Давно про мене не писали в газетах, — сказав через хвилину задоволений Гоша.
Такими були заголовки.
Але крім фотографій затонулого казино, не було і слова правди. Я навіть не дочитав першу з цих статей:
— Цікаво, Сашко вже знає, що в нього стало на одне казино менше? — запитав я в Мишка.
— Мабуть.
— Тоді подзвонімо йому.
І я подзвонив. Секретарки довго передавали одна одній трубку, потому її взяли охоронці:
— Мені що, підірвати другу вашу баржу, щоб Сашко мене вислухав? — урвався мій терпець.
— Слухаю, — враз почувся невдоволений голос Сашка.
— Привіт, — мовив я, — спробуєш угадати, хто це?
— Ні, — відказав він.
— Тоді підкажу: я той, хто обіграв твоє казино і в кого ти забрав гроші в «Золотому Драконі». Згадав?
— Авжеж, — сказав він, і я зрозумів, що йому вже повідомили про те, що ми повернулися в місто. — То це ти підірвав?
— А тобі що, не сподобалося?
— Я знайду тебе, — заскреготів зубами Сашко.
— Знайдеш, — мовив я, — я навіть скажу де. Завтра о дванадцятій дня на Парковій Площі. Не спізнюйся. І прихопи із собою п’ятсот тисяч євро.
— Що? — запитав Сашко.
— П’ятсот тисяч, байдуже в яких купюрах. І постарайся не робити дурниць, інакше в ріці Нашого Міста стане на один «Титанік» більше.
Розділ 59
«Теплі зустрічі на площах»
Грошей Сашко не приніс, зате привіз із собою десяток стрільців. Шість їхніх машин оточили площу приблизно об одинадцятій п’ятнадцять. За десять дванадцята на площі з’явилася машина самого власника «Синього Пароплава» Віктора Сашка.
Його люди повідкривали дверцята своїх машин, готові ловити кожного, хто підійде до їхнього розжалуваного командира. І найгірше те, що старалися вони не заради нього, а для грошей, які збиралися повернути Сірку. Сашко розумів це, і тому був невеселий.
Майже сорок хвилин він простояв посередині площі, але, так нікого й не дочекавшись, сів у свій автомобіль і поїхав. Ми ж попивали каву в невеликому, розташованому поруч вуличному кафе і спостерігати в бінокль.
— Поїхали, — сказав нарешті Гоша.
— Ну і нам треба збиратися.
Ми повернулися додому, і я одразу ж подзвонив на мобільник Сашкові:
— Чого не прийшов? — запитав він.
— Зайнятий був, — сказав я.
— Чим? — запитав мене власник «Синього Пароплава».
— Вивчав плани другого з твоїх траулерів — «Щасливої Пристані».
— Ти не зробиш цього, — сказав Сашко.
— Зроблю, — сказав я. — Причому через кілька днів. Чи хочеш поторгуватися?
— Гаразд, — сказав Віктор Сашко, — завтра я привезу гроші.
— Я дуже сподіваюся, — мовив я.
— Називай адресу.
Рівно за двадцять хвилин до дванадцятої години наступного дня Мишко і Тоша, які сиділи в машині під «Банком Резервних Кредитів», подзвонили нам з Гошею:
— Грошей він знову не взяв.
Я поклав трубку і вирішив не йти на зустріч із Віктором Сашком, який чекав на мене посеред площі Фортечної Вежі, хоч цього разу з ним були не тільки його люди, але і з півтора десятка переодягнених у цивільне ментів.
Наступної ночі пан Сашко отримав ще одне попередження.
Пароплав «Щаслива Пристань» стояв поблизу набережної, біля підніжжя пагорбів, що поросли старезними деревами. Сашко виставив охорону на верхніх палубах десь по вісім автоматників, але він не зміг перекрити стежку, що спускалася з пагорбів прямо до «Щасливої Пристані». Мишко і Тоша скористалися цим.