— Спочатку подивишся по боках, — учив її я. — Якщо не побачиш камер або чогось схожого на них — дій. Якщо щось запідозриш, то повечеряй, зіграй, роздивися навкруги і виходь. Гоша тебе забере.
Камер не було, і тому Яна поставила сумочку на бачок і розкрила її.
У ній під підкладкою була малюсінька антена і невеликий, розрахований на чотири години роботи елемент живлення. Антена відкривалася невеликою парасолькою для коктейлю і досить легко кріпилася прямо під бачком.
Яна вставила у вухо малюсінький навушник і відразу ж почула голос Мишка:
— І де це ми? У жіночому туалеті? Чудово…
І відразу за ним — мій:
— Яночко, дитинко, чуєш мене?
Мікрофона в неї не було і тому я попросив її:
— Якщо чуєш, закрий об’єктив камери, — одразу на екрані переді мною з’явилася її рука і затулила вмонтований у її сумочку об’єктив відеокамери. — Молодець. Ти все зробила? Тоді виходь.
Вона відчинила дверцята кабінки, її відображення промайнули в численних дзеркалах і дверних ручках.
— А тепер, — сказав я, — вернися у гардероб, зроби вигляд ніби щось забула в кишені пальта.
Яна спустилася сходами, дала жетон, одержала своє пальто, витягла з кишені запальничку і переклала її у свою сумку.
— Добре, — сказав я. — Тепер дуже повільно пройди повз охорону на вході.
— Можеш навіть вийти на ґанок, — сказав Мишко, — і зробити вигляд, що ти чекаєш на когось.
Яна рушила до оббитих різьбленою латунню дверей казино.
Я з Мишком і Тошею сиділи у машині недалеко від станції метра на одному з пагорбів ботанічного саду. Самої «Праги» звідси не було видно, але ми могли обійтися і без цього.
Нас значно більше цікавило зображення на моніторі, що був перед нами.
— Заходь, — наказав я Яні.
І вона ввійшла.
Охорона на в’їзді в ботанічний сад, чотири охоронці на вході і «фахівець із облич», у якого з більш ніж стовідсотковою імовірністю в одній із кишень лежать наші з Мишком фотографії. Два охоронці біля сходів.
Обмінний пункт.
Охоронець на другому поверсі, який сидить у курилці з журналом у руках.
— Можеш пообідати, — сказав я, і Яна увійшла до ресторану.
Тут не було охорони, але однак нам довелося чекати, поки дівчині подадуть замовлені нею мартіні і фруктовий салат.
— Ой, — сказав Мишко, побачивши, як над сумочкою, що стоїть на стільці, ковзнула рука офіціанта з повним келихом, — не захоплюйся, дитинко.
Щоб показати свою слухняність, Яна, розраховуючись, поставила сумочку на стіл, щоб ми могли побачити майже недоторкане мартіні.
— Молодець, — сухо сказав Мишко.
А я мовив у мікрофон:
— А тепер, дівчинко, час грати.
Побачене нами на третьому — ігровому — поверсі, остаточно переконало нас у тому, що на нас чекають. Охорона в холі перед ігровими залами, охоронці біля кожного зі столів, круп’є-професіонали, зібрані з різних казино міста, відеокамери, кількість яких подвоїли з моменту нашої останньої появи тут.
— Чудово, — сказав Мишко.
— Зіграй, — мовив я.
Яна слухняно поклала жетони на стіл.
— Ну що, — сказав Мишко, який зрозумів, як і всі ми, що йти в «Прагу» безглуздо, тому що нас зупинять ще до того, як ми підійдемо до неї, — відправимо нашу крихітку до них із купою грошей. Ти керуватимеш нею через навушник. Вона виграє, а ми заберемо своє.
— Гадаєш, вдасться? — мовив я, поспостерігавши за трьома конами гри.
— Щось не так зі столом? — Мишко зрозумів мої сумніви.
— Ага, — відповів я.
Раніше тут були відносно «чисті» столи. Принаймні колись ми прийшли в «Прагу», знаючи, що можемо обіграти її круп’є. Тепер же все змінилося.
— Вони поставили комп’ютер, — сказав я.
Саме комп’ютер керував усіма до єдиного рулетками цього казино.
— А може… — почав було не втаємничений у тонкощі нашого ремесла Тоша.
Розуміючи, що він хоче цим сказати, я звернувся до Яни:
— «Вісімнадцять».
Вона зробила ставку і виграла.
— «Тринадцять».
— «Двадцять дев’ять».
— «Вісім».
А на «тридцять одному» вона програла, тому що замість нього комп’ютер зупинив кульку на «чотирнадцять». І більше того — поруч із нею з’явилися відразу два охоронці.
— Зрозумів? — запитав я в Тоші.
— Ага, — кивнув він.
Я ж сказав Яні:
— Пограй трішки сама, потім подзвони Гоші — і додому. Ми уриваємо зв’язок.
— Туди нічого не можна пронести, — говорив Гоша, — за весь шлях від дверей до столу вони обшукують клієнтів металошукачем разів чотири.