— Удень такої охорони нема, — зауважив Тоша. — Може, спробуємо забратися до них серед білого дня? Сховаємо зброю. А ввечері я і Гоша вдягнемо смокінги, приклеїмо бороди і підемо до них грати, а ти керуватимеш нами так само, як сьогодні Яною.
— А заодно ви виведете з ладу їхній комп’ютер або придумуєте, як ми зможемо перехитрити його, — мовив я.
— Треба змусити їх грати чесно, — сказав Мишко.
— Як? — запитав я.
— Треба спробувати домовлятися про це безпосередньо з самим власником «Праги».
— З Арменом?
— Саме з ним, — сказав Мишко.
— Як? — запитав я.
— Треба щось придумати, — відповів Мишко.
На це йому знадобилося майже п’ять днів, більшу частину з яких він провів поза нашою квартирою, разом з Гошею і Тошею.
А результат був таким:
— Під ранок, коли вони вже ляжуть спати, ми проберемося.
— Ти упевнений, що нам вдасться це зробити?
— На сто відсотків, — сказав Мишко. — І якщо ми все розрахуємо, вони не зможуть відмовити нам у чесній грі.
— Не зможуть, не зможуть, — підтвердив Тоша.
— І коли? — запитав я.
— Сьогодні вночі.
Розділ 62
«Аматори чесної гри»
Нічне місто. Місто о п’ятій годині ранку, коли немає жодного освітленого вікна, а ліхтарі горять через один, а то й через два. Єдина машина на все місто і приймач, що гримить у ній, — ми їдемо за своїми грошима.
— Під’їжджаємо, — сказав Тоша.
Мишко вимкнув приймач. А потім за двісті метрів до кованих прутів огорожі погасив фари.
Гоша присів біля огорожі і стиха свиснув.
— Собак нема.
— Поїхали.
Першими через огорожу перебралися Тоша і Мишко, а потім я з Гошею. Ми передали їм сумки. Чотири наші чорні тіні, топчучи газон, пробралися до темного триповерхового будинку..
— Ось так, — Тоша, найбільший серед нас, притулився спиною до стіни і підставив стулені долоні.
Першим поліз Мишко. За секунду він уже стояв на даху гаража і ловив сумки. Потім заліз я. Коли ми всі забралися, то рушили до віконних ґрат прилеглого будинку.
По них ми піднялися до карниза між другим і третім поверхами. А вже по ньому спустилися до кімнати, що на плані, купленому за двісті гривень у «Міськбуду», значилася як «гостьовий туалет».
— Потримайте мене, — попросив Гоша і зробив склорізом круглий надріз на склі. Потім витяг його за допомогою гумової присоски і відкрив шпінгалети вікна.
— Охорона — троє чоловіків на першому поверсі, — нагадав Тоша.
Ми були на третьому.
Гоша виглянув у коридор і сказав: «Усе спокійно», і ми рушили до сходів.
Повільно і притискаючись до стіни, спустилися вниз. Минули кілька дверей, зупинилися біля тих, на які Мишко вказав пальцем. Відчинили їх, зайшли усередину і, переконавшись, що потрапили туди, куди потрібно, увімкнули світло.
— Якого біса? — мляво запитав Армен Сахішвілі, розтуливши повіки.
Але як тільки власник казино «Прага» побачив нас, а ми обступили його ліжко, його сон розвіявся як дим. Кричати ж і кликати на допомогу йому перехотілося відразу після того, як Гоша приставив пістолет до його голови.
— Хто ви такі? Чого вам треба?
— Ми? — перепитав Мишко, знімаючи з обличчя маску. — Невже не впізнав?
— Щось пригадую, — сказав Армен Сахішвілі.
— А його? — запитав Мишко, коли я показав обличчя.
Глипнувши на мене, потім знову на Мишка, Армен Сахішвілі нарешті впізнав нас:
— Ви пришли убити мене?
— Звідки такий песимізм? — запитав Мишко і вказав на дві сумки поблизу ліжка.
Коли Тоша відкрив одну з них, Армен Сахішвілі вкрай розгубився: вона була набита пачками грошей.
— Вставай, — наказав Мишко, — ми прийшли надовго.
Не знаю, чому Армен Сахішвілі так боявся зустрічі з нами. Адже ми не були убивцями і не збиралися чинити розправи над ним. Можливо, його настрахали колеги після того, як ми висадили в повітря баржу, але ж це судно не належало йому.
Проте Армен Сахішвілі зробив усе для того, щоб ми не могли здибатися з ним. Він обставив своє казино охоронцями, п’ятьох завжди возив із собою, а щоб зустрітися з ним у його офісі, потрібно було пройти принизливу процедуру обшуку.
Підсвідомо він був готовий до зустрічі з нами, але не передбачив єдиного — що ми зможемо приїхати до нього додому. У його триповерховий особнячок у невеликому, розташованому за тридцять сім кілометрів від міста селищі мільйонера. Мабуть, Армен Сахішвілі був упевнений, що височенна огорожа навколо селища і охорона на першому поверсі зможуть захистити його. Але він помилився.