Але ми ще не ступили на поріг, як одразу чотири автомобілі зі стрільцями перегородили вулицю перед казино і з гуркотом закрили ворота багатоповерхового гаража, що стояв поруч.
Тим самим нам давали зрозуміти, що ми зайдемо, але вже не вийдемо звідси.
Тільки ми були готові до цього ще з самого початку. Ми їхали грати, доводити, що ми маємо право на гроші, які у нас відібрали, бо виграли їх завдяки своєму досвіду і майстерності. А все інше вже не мало жодного значення.
Тому ми пішли до сходів, навіть не глянувши на охоронців, які демонстративно зачинили за нашою спиною двері казино.
— Стоп.
Троє охоронців зупинили нас на сходах.
— Руки.
Нас обшукали і, не знайшовши пістолетів, запитали:
— Що в сумках?
— Гроші.
Вартові повели нас до ігрового залу.
Володимир Аренський чекав на нас. А разом із ним і десяток його наближених осіб.
— Які люди, — посміхнувся він, бо вже встиг випити, понюхати кокаїну, а найбільше його тішило те, що ми були у нього в пастці. — Самураї-самогубці, які прийшли за своєю смертю. Прошу.
Він стояв, спершись на край рулетки.
— Ти приготував гроші? — запитав я.
— Звичайно, — відповів Аренський і кивнув на сусідній стіл.
Стягнувши принесену з ресторану скатертину, один із охоронців показав купу грошей.
— Як і просили, — мовив Аренський, — три з половиною лимони.
— Ми не перераховуватимемо, — сказав я, ставлячи перед ним обидві свої сумки.
— Тоді бодай покажи, — сказав Аренський.
Я відкрив першу сумку:
— Мільйон триста.
Потім другу:
— Дев’ятсот вісімдесят.
Потому взяв одну із сумок Мишка, так само поставив її на стіл перед ним і відкрив:
— Мільйон двісті двадцять.
Але в нас залишалася ще одна сумка. І вказавши на неї підборіддям, Аренський глумливо звів брови:
— Усе своє з собою?
— Ага, — сказав Мишко і поставив перед ним останню з наших сумок, а сам відійшов убік, даючи Аренському можливість самому перевірити її вміст.
І коли Аренський зробив це, то його хміль і веселощі відразу розвіялися:
— Усі на…!!! — закричав він і завмер з відкритим ротом, побачивши кнопковий детонатор у руці Мишка, який уже натис кнопку великим пальцем.
— Один постріл — і вибух, — озвався Мишко.
— Нікому не стріляти! — наказав Аренський.
— Ви не зробите цього, — прошептав Аренський.
— Можемо перевірити, — запропонував я.
А Мишко додав:
— Нехай твої коні складуть усі пушки в той куток.
— Виконуйте, — мовив Аренський, і всі його охоронці покидали зброю на підлогу.
Тепер вони були шовковими і слухняними, як діти, які не звикли перечити батькам.
— Ви, четверо, — звернувся Мишко до охоронців, — перенесіть стіл на три метри до проходу.
Хлопці виконали його наказ. Взялися за край рулеткового столу, підняли його, звільнили від проводів, причеплених до ніжок і з’єднаних з комп’ютерами та педалями біля підлоги, і перенесли туди, куди вказав Мишко.
— А тепер усі до стіни, — завершив він.
Серед присутніх усі знали, що таке пластикова вибухівка, і що варто відпустити кнопку, як станеться вибух.
А відпустити кнопку не так уже й складно. Для цього досить убити того, хто тримає її, або необережно штовхнути його.
Знав це й Аренський, тому сказав:
— Біс із вами. Беріть гроші і забирайтеся звідси геть.
— Ні, — мовив я, — спершу ми з тобою зіграємо.
Тоді розкрутив рулетку, кинув кульку і сказав:
— Вибирай число.
— «Чотирнадцять», — мовив він.
— «Двадцять сім», — сказав я.
І ми почекали, поки вона зупинилася.
А вона ніяк не хотіла зупинятися, заскакувала в гнізда і вискакувала з них.
Збігло неймовірно довгих півтори хвилини, що видалися усім присутнім роком болісного чекання, поки нарешті вона зупинилася.
— Як ти… — мовив Аренський.
— Я професіонал, — відповів я.
Кулька зупинилася на «двадцяти сімох». Ми виграли.
Ми доказали всім, що маємо право на всі наші перемоги, але Аренський спробував здивувати нас:
— Вам не вибратися звідси.
— Для початку накажи скласти гроші.
Охоронці виконали моє прохання.
— Ти, — сказав Мишко, звертаючись до одного з них, — нестимеш їх.
— Добре, — відповів той.
— Вам не вдасться вибратися звідси, — наполягав на своєму Аренський.