— Простягни руки, — мовив я і дістав із кишені наручники.
Коли Аренський виконав мій наказ, я надягнув йому наручники, але перед тим начепив на них сумку з вибухівкою.
— Ну як тобі такий обладунок?
Власник «Золотого Дракона» дивився на мене широко розкритими очима.
— Доведеться тобі вивести нас звідси.
Втративши контроль над собою, Аренський простогнав:
— Нікому не стріляти!
Ідучи до виходу, він безупинно повторював:
— Нікому не стріляти! Всі до стіни! Пропустіть їх! Нікому не стріляти!
А коли ми опинилися на ґанку казино, він закричав:
— Розступіться! Дайте їм виїхати!
— Накажи, щоб ніхто не їхав слідом, — попросив Мишко.
— Нікому не стріляти! Дайте їм виїхати! — закричав Аренський.
Я відкрив багажник, охоронці склали гроші, яких було задосить.
Ми посадили Аренського на заднє сидіння, і ніхто з його підлеглих навіть не подумав їхати за нами слідом.
— Йо-хо! — сказав Мишко, коли ми від’їхали на чималу відстань.
— Ми таки взули їх, — втішно мовив я, — ми це зробили.
Розділ 65
«Післямова»
Ми відпустили Аренського, але не сказали йому, що в сумці, якої він так боявся, не було ніякої вибухівки. Не хотілося псувати йому настрій.
Ми висадили його на околиці, а далі, кілометрів через сто, підібрали Гошу, Тошу і Яну.
Наша радість була невимовною. Ми чесно поділили гроші. І святкували п’ять днів. Саме п’ять, бо, на нашу думку, цього часу було достатньо, щоб власники чотирьох казино перестали розшукувати нас.
Ми стояли на першому снігу, що засипав під’їзд дачі, і прощалися:
— Було класно, — сказав Гоша.
— Неймовірно, — погодився з ним Тоша.
Яна їхала зі мною. Лише зі мною, тому що я прощався не тільки з Георгієм і Анатолієм, але і з одним зі своїх найкращих друзів останніх років — Мишком.
— Я одержав майже три лимони, — сказав він. — Про яку гру може йти мова? При таких грошах будь-які ігри втрачають сенс.
Я не сперечався з ним.
Ми роз’їжджалися хто куди, і ніхто не знав планів інших. І це було логічно хоча б тому, що якщо одного спіймають, то він не зможе нікого видати.
Отож я не знав, куди їде Мишко, а тим більше його друзі.
Особисто я вирішив махнути з Яною в Європу, де повно чесних столів казино.
Я не обмовився. Навіть після того, як нам удалося зірвати неймовірно великий куш, я думав про казино. У мене була ціла купа грошей, ми з Яною могли купити будинок з білого каменю на оточеному еллінськими храмами і квітучими оливами узбережжі блакитного моря, насолоджуватися життям і тішитися маленькими радощами, які можна отримувати, маючи кілька мільйонів. Я ще не почав витрачати їх, але точно знаю, — що не зможу жити без гри.
Я гравець, і тільки гра може дати мені відчуття щастя. І я гратиму, навіть якщо на початку доведеться програти всі наявні в мене гроші, щоб потім почувати радість від кожного нового виграшу.
