— Куди ми звідси подінемось? — частенько казала найстаріша з усіх бабуся Сезарін. — Якщо Альфонс нас звідси вижене, я не доживу до ста років.
З усіх могікан Міке найдужче любила діда Кадюса. Не побачивши його в гурті, вона пішла на розшуки. Дід сидів у своєму городі на перевернутому цебрі й щось голосно розказував. Біля нього, спершися на палісад, стояв якийсь хлопець. Міке підійшла ближче й упізнала Філіпа Віаля.
Старий моряк оповідав — у котрий уже раз! — про загибель «Невгамовного», який п'ятдесят років тому розбився, наскочивши на стрімчаки Біу. З усієї команди врятувався один-єдиний Кадюс і, коли всі в Порт-Біу давно й згадувати забули про катастрофу, то, їй-право, не з його вини, — бо він розказував про неї двадцять разів на день і на двадцять різних ладів. Ніхто не знав напевне, що то був за корабель; з волі оповідача він ставав бригантиною, бриг-шхуною, трищогловиком, міноносцем або лінійним крейсером. Втім, Сезарін — вона бачила катастрофу на власні очі — твердила, що «Невгамовний» був усього-на-всього скромною тартаною[11] водотоннажністю в сто п'ятдесят тонн, команда якого складалася з трьох матросів та одного юнги. Жоден з них не загинув — море того дня й трохи не хвилювалось, але команда, хильнувши доброго карб'єрського вина, що його везла в трюмі, та зморившися зі спеки, захропла на палубі, а хмільному стерничому вузький фарватер Порт-Біу видався гаванню Ніцци.
— … за першим же вдаром мене кинуло через облавок! Шубовсть! — і я пірнув у здоровенну хвилю, — просторікував Кадюс, жестикулюючи. — Матір божа! Оце мене і врятувало. Друга хвиля потягла корабель назад — бух! — і вергнула його просто на риф — трах! Саме цієї миті я випірнув і глянув довкола. Ой лишенько! «Невгамовного» нема й сліду, тільки діра на воді…
Тут з'явилася Міке. Забачивши її, Філіп видимо збентежився. Він одсахнувсь від палісаду й силувано всміхнувся, немов спійманий на гарячому.
— Кого-кого, а тебе я найменше сподівалась тут бачити, — суворо промовила Міке.
Філіп почервонів як жар, але йому стало рішучості дати відсіч.
— А то чому ж? — спитав він завоїсто.
— Ти знаєш не гірше за мене: поліція й досі шукає паліїв…
Філіп глянув їй у вічі, тоді повернувся й пішов геть.
— Вона зроду їх не спіймає! — кинув він через плече.
Навздогін йому лунав глузливий сміх Міке. Однак Філіп не міг її ненавидіти. Хлопець мав передчуття, що саме з її поміччю він здужає подолати ворожість її приятелів й вибороти собі гідне місце серед дітей Порт-Біу.
V
«ГОНДОЛЬЄРИ ПРЕКРАСНОГО ГОЛУБОГО ДУНАЮ»
На другий день про орден лицарів Спільного Скарбу вже знало все містечко. Сталося те з мимовільної вини Янгола Деспардьє — він вибовкав таємницю, не відаючи, що чинить. Проходячи повз терасу кав'ярні Вьє, Янгол угледів на закуреному хіднику двадцять франків і кинувся до монети, мов пес до ласої кістки. Мосьє Вьє, що з двома кельнерками саме порядкував на терасі, завважив незвичайну Янголову квапливість і дуже здивувавсь.
— Нащо тобі ці гроші? — спитався він сміючись.
— Нінащо, — відказав Янгол. — То для ордену…
— Якого ордену?
— Ордену лицарів Спільного Скарбу, — вигукнув Янгол, збентежений тим, що така поважна особа не втаємничена в справу.
Мосьє Вьє відразу збагнув, що це якась нова дитяча вигадка і що, певна річ, тут не обійшлося без його рідної донечки та Шарлюна, сина митника ІІІарлі.
— Ну і як, скарбниця вже натоптана? — спитався він ледь підозріло.
— Ще ні! — заявив Янгол, напинаючи свої маленькі біцепси. — Але от-от матимемо мільйон! Не менше!
Ця відповідь одразу заспокоїла мосьє Вьє.
— Ну, то щасти вам! — промовив він. — Гляди не згуби тих двадцяти франків: ти вже тримаєш мільйон за кінчик хвоста…
В такий-от спосіб орден лицарів Спільного Скарбу вписано до хроніки Порт-Біу. Мосьє Вьє вельми полюбляв фантастичні вигадки. За годину про орден знали геть усі завсідники кав'ярні та всі швенді з набережної. А пополудні Шарлюна та хлопців величали лицарями-мільйонерами на всіх перехрестях.
Спершу лицарі розлютилися, але небавом усі ці жарти й кпини так їх дійняли, що вони ще дужче зміцнилися в своєму шляхетному замислі.
— Сміється той, хто сміється останній! — промовив Шарлюн, аби вгамувати гнів приятелів. — Нас вважають за дурників — тим краще, так певніше ми добудемось мети…
Надвечір він на власний страх і ризик покотив Смішковим велосипедом до Бандоля. Командор яхтклубу записав без зайвих слів на конкурс «Човна з Порт-Біу під командою юніорів». Іншим разом він би, певне, глянув зизом на виношені шорти й заяложену сорочку хлопця. Але зараз йому саме й треба було чогось виняткового, і він вирішив приголомшити глядачів незвичайною з'явою.
— Як ви назвете вашу команду? — спитав він. — Назва має бути зазначена в програмі…
Шарлюн збентежився. Не маючи часу на роздуми, він бовкнув з натхнення те, що йому спало на гадку:
— «Гондольєри прекрасного голубого Дунаю»!
Статечний командор скривився, але вручив йому чималенький картоновий квадрат з номером 86, і Шарлюн стрілою помчав до Порт-Біу. У Порт-Біу зроду не бувало велосипедних перегонів, проте люди, дивлячись на цей нумерований болід, гукали:
— Крути педалі, Шарлюнцю! Фініш близько…
Ватага чекала на нього в казематі. Картон з номером справив неабияку сенсацію. Свідомість того, що можна виграти першу премію, запалила всіх жагою діяльності.
— Лишається тільки знайти човна! — промовив Фріске. — Коли ми його матимемо, тоді вже все, відступати нікуди.
Але Рудик, смутний, невеселий, повідав Шарлюнові невтішну новину:
— Мосьє Пастурель не дає «Морського лева». Мовляв, дорога од Порт-Біу до Бандоля задовга для такого маленького суденця. Він каже: «Якщо схопиться вітер, мені серце холонутиме!» І я його розумію, адже «Морський лев» — єдине, що в нього лишилось… То радше пошукаймо човна де-інде.
Аж тут устряв Смішко.
— Човен? Про що йдеться? — спитався він, блазнюючи, як завше. — У мене є човен! Еге ж, уважайте, що він у мене в кишені…
Всі зажадали пояснень. Так от: у його батька, знаного на ціле Порт-Біу теслі, вже два чи три роки мокнуть на корабельні кілька нічиїх човнів. Один серед них — «Святий Анатоль» — гарний прогулянковий човен з мотором — годиться на таку оказію. Батько ладен позичити його днів на кілька, тільки ж боронь боже попсувати, і навіть дає десять літрів бензину на рейд до Бандоля.
— За моториста, звичайно, буду я, — скінчив Смішко. — Я знаюся на механіці, й тато мені довіряє…
Цю звістку зустрінуто гучним односердним «ура!». Тільки Шарлюн мовчав. Але в душі він не тямився з захвату, бачачи, як одна по одній зникають перепони, що їх мав за нездоланні. Варто було тільки захотіти — і замисли, ніби самі собою, ставали дійсністю.
— Сьогодні четвер, — сказав Фріске. — До свята лишається всього два дні. Це дуже мало: адже ми мусимо вбратися гондольєрами, а з човна зробити гондолу…
Він обернувся до Шарлюна:
— І надало ж тобі ляпнутн отаку назву тому чолов'язі з яхтклубу! Уявляєш собі картину: ми пливемо гондолою по Дунаю…
Всі зареготали.
— Командорові саме того й треба, щоб програма параду рясніла якнайгучнішими назвами! — сердито відмовив Шарлюн. — Назва ні до чого нас не зобов'язує. Вбирайся хоч пожежником, коли тобі охота!