— Сьогодні ввечері хай кожен поміркує над тим, як нам прибратися, — промовила Міке, — а завтра виберемо з усіх пропозицій найкращі й — головне — найдешевші.
Зозулик, побачивши, що нарада доходить кінця, нараз схопився:
— Вигортай кишені! — гукнув він урочисто, розшморгуючи здорову шкіряну суму, що відучора заступила вишивану торбу прабабусі Кабассоль.
Вигортання кишень уже стало ритуалом. Щовечора ватага складала докупи й підраховувала те, що перепадало кожному за цілий день: кишенькові гроші, дрібні випадкові заробітки тощо. Кожен чесно витрушував усі свої кишені. А що було їх одинадцятеро, за день назбирувалась тисяча, а то й дві франків. Ці даяння аж ніяк не були зайві, надто як не щастило «наварити буйябес» — бо ледачі рибалки Порт-Біу часом виходили в море всім гуртом.
Янгол оддав свої двадцять франків.
— Оце й усього! — протягом мовив Зозулик, відкопиливши губу.
Янгол і трохи не збентежився.
— Ой, як мені кортіло морозива! Я цілу годину крутився біля візка. Ще мить — і не втерпів би, витратив двадцять франків… Врешті я так обрид італійцеві, що він дав мені ворочок задарма.
— Тобі бракує сили волі,— сухо зауважив Зозулик. — Ти ж міг продати те. морозиво й заробити цілих сорок франків! Тільки так і можна настарати мільйон — ані в жоден інший спосіб!
По цих мудрих словах лицарі розійшлися.
Міке забігла дорогою до мадмуазель Блан — розказати дорослій своїй приятельці, що перепони на шляху до Бандоля усунено.
— Ну, на якусь із перших премій вам нема чого, звичайно, важити, — промовила вчителька. — У Бандолі стоїть ціла флотилія яхт, і їхні власники мають таку змогу пишно вирядитись, якої не маєте ви. Та скоро вас допущено до змагання — спробуйте щастя й покажіться якомога краще.
— Але на опорядження нам зосталося тільки два дні,— заклопотано мовила Міке. — Могіканських грошей ми не займемо. Що ж нам робити?
— Простота й добрий смак — ось що найпевніше забезпечить вам успіх, — відказала вчителька. — На параді, безперечно, буде тьма-тьмуща корсарів та флібустьєрів усіх гатунків. То й полишіть цей маскарад тим, у кого грошей більше, аніж фантазії… Знаєте, чого конче там бракуватиме? Квітів! На початку літа їх майже немає на узбережжі, і надто вони дорогі, щоби їх замовляти. От і скористайтеся з цього…
Міке здивувалася:
— Коли бандольські яхтсмени не в змозі купити двісті або й триста кілограмів квітів, то що можемо ми?
— А ви нарвіть квітів там, де вони споконвіку ростуть, несіяних квітів…
— Та де ж їх нарвати?
Мадмуазель Блан узяла Міке за руку й підвела до широкого вікна, звідки відслонялась затока й вихід з неї в море.
— Ти нічого не бачиш?
— Бачу острів Біу, червоний од променів вечірнього сонця! — відмовила Міке.
— Хай Рудик попливе туди човном рано-вранці,— сказала мадмуазель Блан. — Хай пристане в глибокій бухточці Мор з південного боку острова й видереться стежкою, що веде до руїн маяка. Може, й здибає дорогою те, що вам треба…
Міке духом пригналася до чемпіона буйябес і переказала йому розмову.
На світанку Рудик і Фріске, не спитавшись мосьє Пастуреля, відв'язали «Морського лева» й попливли за ходовим вітром до острова Біу. Вони дуже поспішали, тож Рудик, попри всі перестороги, повів човна просто через рифи фарватеру.
— Тримай за вітром! За вітром! — відчайдушно гукав Фріске. — Бо «Лев» просвердлить дірку в воді й ляже поруч «Невгамовного»…
Під бескеттям південного берега ще сонна вода лиш ледь-ледь помітно леліла — вітер сюди майже не долітав. Побратими-мореплавці мусили взятися за весла, аби швидше дістатися бухти. Нарешті «Лев» ткнувся провою в прибережний пісок. Хлопці подерлися стежкою.
Вони ще не бачили жодної квіточки, аж раптом на них війнуло чудовими пахощами. По недовгім часі вони добулися глибокої тінявої долинки, що прослалася до руїн маяка. Саме сходило сонце. Пурпурові промені червонили бескеття й розсівали по долинці м'яке присмеркове світло. Зненацька Рудик притлумлено крикнув і, схопивши приятеля за плече, став як укопаний: затулена од морського вітру й палючого сонця, долинка буяла блакитним цвіттям. Якусь мить хлопці стояли мовчки, зачаровані цією казковою щедротою, красою цього дикого квітника, загубленого поміж голих скель Біу. Фріске ступив кілька кроків і схилився над тою розкішшю.
— Нам казали, що тут є сокирки, — пробурмотів він непевно. — Але ці квіти куди гарніші… А які блакитні!
Для загального огляду треба було привезти взірці. Рудик нарвав цілий оберемок — важкі кетяги суцвіть аж гнулися на стеблах із метр заввишки.
Вони щосили веслували до фарватера, аби вітер швидше нап'яв вітрило. Щойно продзвонило шосту, а «Морський лев» уже огинав маяк на молі. В гавані — жодної душі. Тільки Міке стояла на березі, зустрічаючи розвідників. Вона ще здалеку вгледіла блакитний оберемок і просяяла.
— Ну, це абищиця! — гукнув Рудик, кидаючи їй швартов. — Там їх стільки, що стане замаскувати два аеродроми…
За дві години всі старші члени ватаги посходились на шкільне подвір'я. Квіти, що їх зірвано на світанку, були ще свіжісінькі.
— Тут немає ніякого дива, — сказала мадмуазель Блан. — Це різновид сокирок. Вони ростуть тільки на Балеарських островах, Сардінії, Корсіці, та де-не-де в нашому Провансі. Треба просто їх знати. Зірвана квітка в'яне через добу, тож ви мусите привезти квіти й закосичити човна в найкоротший строк.
— А як же нам прикрасити «Святого Анатоля»? — спитав Зозулик.
— Головне — не химерувати! Хай цей прегарний ужинок промовляє сам за себе! Проста снасть з обструганих лат, метрів двадцять п'ять старої рибальської сіті — оце і все. Заквітчаєте сіть і завісите цим живим килимом корпус і місток. Направду, Шарлюн вигадав незле: ви будете чудові серед цього плавучого букета, о Гондольєри прекрасного голубого Дунаю!
Кількома штрихами олівця вона намалювала загальний ескіз. Смішко, цим разом серйозний, уважно роздивився малюнок.
— Зараз же візьмуся до діла, — мовив він, ховаючи папірця. — Тато дасть мені цвяхів, дерева, струмент і весь надібок.
— А я добуду сіть, — сказав Рудик. — На смітнику за фарб'ярнею лежать їх аж три здорові купи.
Міке клопоталася одягом.
— Чи ба, як вам щастить! — засміялась мадмуазель Блан. — Чого доброго, ви таки дістанете премію, — за вашу юність та ці чудові квіти. Вберіться по-святковому — просто й гарно. Просте вбрання виглядатиме куди миліше, аніж маскарадні ганчірки. Ну, а зараз вам треба обрати команду. Ви ж не влізете всі одинадцятеро до вашої заквітчаної гондоли.
Ніхто з них і в голові не покладав, що команду треба обирати. Обличчя всім ураз повитягались: адже не велика втіха геть усе опорядити, а тоді зостатися за лаштунками. По запеклій суперечці врадили вибрати шість душ. Ясна річ, передовсім Смішка та Шарлюна: одного за стерничого, другого за механіка. Лишилося поділити чотири місця. Кожен завзято боронив свої права, і хто зна, чи дійшли б вони згоди, аби Рудик не подав прикладу великодушності.
— Не дуже я пасуватиму до квітів «Святого Анатоля»! — мовив він просто. — Я вибуваю з гри. Але можете виряджати мене по квіти, і взагалі я працюватиму не покладаючи рук. Адже ми взялися за це діло не ради власної забави, правда?
Рудикова добровільна пожертва справила потрібне враження. Невдоволені самохіть відступилися й, порадившись, вибрали односердне: Міке й Сандрін — двох найгарніших, Норін та Янгола — двох найменших. Тепер можна було братися до роботи.
Зразу пополудні Смішко й Рудик відвели «Святого Анатоля» до Калеруса, маленького пляжу, схованого в бухточці, на схід од Порт-Біу. Там можна було працювати, не боячись цікавих очей. Решта ватаги за годину теж подалася туди вузенькою стежкою, що зміїлася вздовж берега. До самого вечора й цілісінький день назавтра скреготала на пляжі пилка, гупав молоток — лицарі трудилися в поті чола. «Святий Анатоль», під дерев'яною снастю, що тяглася од прови до корми й від облавка до облавка, скидався скорше на плавучий курник, аніж на прогулянковий човен, але вони вже уявляли, як він повільно плине по воді під запоною квітів. Рудик, сидячи віддаль на піску, латав ветху сіть — в діри її могла б любесенько пролізти акула на півтонни.