Выбрать главу

Все було готове до жнив. А що сокирки швидко в'яли, вирішено збирати їх якнайпізніше — себто в ніч проти неділі. Зозуликові й Розет дідусь не дозволяв гуляти пізнього вечора, малечу вирядили додому — отже Шарлюн мав під своєю орудою решту— шість душ. То, власне, було й забагато, бо «Морський лев» — не «Святий Анатоль», та ще ж і треба лишити місце на квіти. Кінець кінцем він призначив, окрім Рудика — незмінного стерничого, — Міке й Тітена-солодкі-очка, який досі ще нічим путящим Орденові не прислужився. Перед обідом Тітен поїхав велосипедом до мосьє Мазета — позичити в нього чотири серпи. Він, звичайно, не поминув нагоди жартома покартати Шпинделя. Рудик наготував обклеєного червоним папером ліхтаря — ходове світло. Близько десятої години все було налаштоване. Набережною гуляла весела суботня юрба, і ніхто не звернув уваги на четвірку дітлахів, що подалися до темного молу.

По малій часинці «Морський лев» уже плив до морського розлогу, обминаючи з осторогою прогулянкові човни, що сповільна линули в ясноті ночі. Море було тихе, наче ставок. Повний місяць ховався за островом Біу, висріблюючи крайнеба. Ось човен вийшов на фарватер, і стало видно як удень. Тиха вода тільки ледь леліла біля підніжжя скель.

Шарлюн із Рудиком завзято веслували, і невдовзі «Морський лев» був у затоці Мор. Міке цілу мандрівку мовчала. Небавом усі взялися до роботи — поставали упоруч і заходилися жати квіти. Вряди-годи Шарлюн кидав серпа й односив до човна свіжі духмяні снопи. Десять таких мандрівок — і «Морський лев» занурився в воду по самісінький планшир. Усі четверо збігли на берег, аби кинути оком на ужинок.

— Гадаю, що досить, — мовив Рудик. — А як трохи не ставатиме, я ще раз припливу сюди вранці під вітрилом.

Човен вийшов на східний фарватер і взяв курс прямісінько до пляжу Калерус. І хоч навколо була повінь світла, Рудик засвітив ліхтаря — аби додати краси. Збляклі в місячному сяйві сокирки знов заясніли блакиттю. Принаджена ліхтарем, навколо човна грала риба. Хлопці заходились сміхом, дужими вдарами весел посуваючи цей духовитий стіжок квітів. Міке, опустивши руку в воду, мовчала, як і перш.

Десь опівночі кіль «Лева» черкнувсь об пісок Калеруса. Набережна й мол Порт-Біу світилися безліччю вогнів. Човна виладувано за десять хвилин. Сокирки покладено в сховок поміж двох шарів свіжого листя.

— Ну, а тепер додому! — промовив Шарлюн. — Сьогодні ми попрацювали добряче…

Вони тихцем причалили до молу. Рудик і Тітен зразу побігли додому, а Шарлюн провів Міке до батькової кав'ярні.

— Що це з тобою? — спитав він прощаючись. — Ти за цілий вечір і рота не розкрила…

Дівчина зітхнула і врешті промовила:

— Більше ніколи в житті я не побачу такої краси!

Шарлюн зрозумів її по-своєму, бо, ясна річ, він, хлопець, не так чутливо сприймав поезію літніх ночей. Але йому пощастило відгадати потаємну думку Міке:

— Не журися, стара! — мовив він удавано сердито. — Ще трапиться не одна нагода виручати могікан…

В неділю з дев'ятої ранку на Калерусі знов закипіла робота. Всі одинадцятеро були тут — вони стояли навколішки над простеленою сіттю. Кожен заквітчував свій шмат, більший чи менший залежно од спритності рук. Обіч на вологому піску купчилися блакитні оберемки — сокирки, окроплені вранішньою росою, показували як тільки-но зірвані. Подеколи Сандрін та Міке — майстрині-вишивальниці — підводились і оглядали роботу інших.

На стежці, що вела до митниці, ніким не помічена, з'явилась мадмуазель Блан. За нею скрадався зляканий паж — Філіп Віаль. Сховавшись за чагарями, обидвоє зачаровано споглядали блакитне диво, що від нього погарнішав навіть самітний Калерус.

По двох годинах роботи метрів із двадцять п'ять сіті прослалися довгим шлейфом блакитного оксамиту. Ще півгодини — і цим прегарним килимом завішано снасть «Святого Анатоля». Смішко вивів човна на тихі води Калерусу. Лицарі збилися гуртом посеред пляжу й дивилися мовчки, опустивши руки, і мовчанка ця знаменувала — вони в захваті. І справді — незграбний човен обернувся на гондолу. Все було як і належить: висока прова на кшталт сокири, зграбний закруток на кормі й ледь вигнутий верх «шатра» посередині палуби.

— Ми дістанемо премію! — гукнув Шарлюн. — Не знаю яку, але Зозуликова сума сьогодні ввечері вдвічі поважчає!

Рудик витяг з паперової торбинки грубезного бутерброда.

— Йдіть додому, поснідайте, — мовив він до всіх. — Я постережу човна, доки вернеться команда. Матінко рідна! Це ж уперше в житті я снідатиму в гондолі!

Він чекав, од часу до часу повертаючи «Святого Анатоля» так, щоб на нього не падали палючі промені. Море, ясне та погідне, дрімало під сонцем. А сокирки голубіли чистіш та яскравіш од середземноморського неба.

О третій пополудні вернула команда із Шарлюном та Смішком на чолі. За порадою Міке, всі повбирались у білу одіж, що пасувала до засмаглих рук і ніг, до свіжих, умитих облич. Рудик підвів човна до самісінького берега, аби їм зручніше було стрибати. Мотор зробив перший оберт. Блакитна гондола з її білими гондольєрами, що прегарно малювалась на спокійній воді, несподівано прибрала святкового вигляду. Рудикові стислося з хвилювання серце, коли він побачив, як «Святий Анатоль», випливши з тіні на сонце, зненацька засяяв у всій своїй красі. Човен тихо полинув ряхтливими водами й скоро зник, як марево, за рогом.

Рудик осідлав Смішкового велосипеда, схованого в заростях, і помчав до Бандоля. На обидва моли й майдан перед гаванню ще заздалегідь понаходило сила людей. Він здибав Тітена, Фріске, Зозулика й Розет під пальмами набережної, неподалік од чималого червоно-білого намету, що під ним містилася трибуна жюрі. Звідси відкривалася вся затока й вихід у море. Ще треба було чекати мало не дві години. Приятелі нудилися знічев'я, посідавши рядком край басейну й погойдуючи ногами над водою.

— Перша премія буде наша! — мовив Рудик, і голос його затремтів.

— Наставляй кишеню! — озвався Фріске, настроєний, як завше, скептично. — Тут є дві великі яхти вартістю мільйон франків кожна.

Глядачі вже загодя певні, що нагородять саме їх. А Шарлюн із Смішком зароблять на сіль до оселедця!

О п'ятій годині, коли ясна блакить неба іі моря злилися в одно, з тераси яхтклубу злетіла ракета, звістивши початок параду. Його учасники — десь із сто суден — стояли по той бік острова, невидимі глядачам. Поминувши південний мол, вони стали випливати в затоку, на відстані кабельтова одне від одного. Їх стрічали вітальними вигуками або й свистом. Мадмуазель Блан мала слушність: кожні два човни з трьох були напхом напхані піратами — розхристані, вимазані в чорне, вони горлали й потрясали дерев'яними шаблюками та картоновими сокирами. Саме їх і привітали свистом.

Та коли показалася яхта «Тайфун» — її посідачка була місс Угтон, — а тоді «Арабелла II» італійської кінозірки Міли Клара і ще кілька гарних яхт, що сяяли під своїми барвистими святковими стягами, — залунали оплески. Одна по одній пливли вони вздовж набережної н молів, а відтак ставали, облавок до облавка, перед трибуною.