Шпиндель милостиво згодився дати задній хід.
— Вертай назад повільніше, — промовив режисер. — Підведи голову, всміхнися якнаймиліше до дами й скажи:
«Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…»— А королева Жанна на це: — «Мерщій увійди в потаємні двері, прегарний погоничу, мої слуги відчинять тобі». — Відтак зразу повернешся й щезнеш з поля зору. Втямив? Повтори.
Тітен повторив п'ять разів, намагаючись говорити дзвінко і якомога виразніше.
— Годиться! — буркнув урешті режисер. — Знімемо перший дубль… Всі по місцях! Тихо! Ти готовий, хлопче? Почали…
Тітен зробив те, що сказано. Він підвів голову. Королева Жанна дивилася на нього вже милостивіше зі свого сідала.
— Ясновельможна королево! — ніжно гукнув Тітен. — Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…
— І-а! — оглушливо ревнув Шпиндель.
Всі покотилися з реготу. Королева Жанна, люта, вихилилась через балюстраду.
— Цікава я знати, — кивнула вона режисерові,— хто з нас має подавати репліку? Я чи віслюк?
Знов розлігся регіт.
— Хай твій віслюк замовкне! — гукнув до Тітена якийсь з асистентів.
— Мовчи, Шпинделю! — скрушно шепнув Тітен.
— І-а! — ревнув віслюк ще голосніш.
— Це «і-а!» псує мені звук! — гримнув звукооператор, витикаючи з машини закустрану голову. — Чого він так репетує? Хай би тихше!
— А мені він до вподоби! — сповістив оператор. — Отака сіро-чорна худобина на плівці вийде сіро-блакитною, а на екрані — сіро-рожевою. Чудово!
— І-а! — ствердив Шпиндель.
— Погонич гарний, але віслюк нікуди не годиться! — гнівно просичала зневажена королева.
— І-а! — заперечив Шпиндель.
— Може, ви хочете поставити замість нього опудало? — уїдливо всміхнувся режисер до енніна.
— Мій віслюк найпоказніший на цілу околицю! — вигукнув Тітен, бачачи, що акції його падають.
— І-а! — ствердив Шпиндель.
— Ну що ж, подавайте репліку зразу після «і-а!», — мовив режисер до зірки.
— Стоп! — загорлав зненацька сценарист, білявий молодик у золотих окулярах. — Того «і-а!» в моєму тексті нема! Я не згоден!
— І-а! — ревнув Шпиндель.
— Браво! — загорлав натовп.
— Вбийте цього віслюка! — простогнала зірка.
— Але ж це «і-а!» тут саме на місці! — опирався режисер. — Якби ця сцена відбувалась сьогодні, посланець примчав би мотоциклом, і було б чути гуркіт. Я лишаю це «і-а!». Воно ж таке природне для тринадцятого сторіччя!
— Шпиндель — віслюк значного роду, — мовив Тітен.
— І-а! — просурмив Шпиндель.
Це останнє «і-а!» потонуло в шаленому реготі. Глядачі аж качались, мало не лопаючися зо сміху.
— Зараз же знайдіть гвинтівку і вбийте віслюка! — гукнула королева Жанна, вихилившися з балкона, сердита, як фурія.
— Знімаємо ще один дубль! — гукнув режисер.
— Чудово! — крикнув оператор.
— Заткніть пельку віслюкові! — загорлав звукооператор.
— І-а! — репетнув Шпиндель.
— Дванадцятий дубль! — заволав режисер. — Всі по місцях! Тихо!
— Вбийте віслюка, бо я зараз кинуся з балкона! — заверещала королева.
— І-а! — відповів Шпиндель, бо ж він не вмів сказати інакше…
По двох годинах шалених суперечок Тітена найнято на три дні, «і-а!» внесено до сценарію, королеву вмовлено відповідати на Шпинделеву репліку, — і всі подалися снідати. Очманілий Тітен зліз нарешті з бідолашного Шпинделя. До нього, гортаючи папери, підійшов асистент режисера.
— Тобі заплатять як за третю маленьку роль, — мовив він. — Правда ж нічогенько?
— А режисер сказав, що платитимуть як за другу маленьку роль. І продюсерові він так сказав…
— Але ж у тебе тільки одинадцять слів тексту, — відказав асистент. — А за правилами, на другу маленьку роль їх мусить бути дванадцять.
— Мій віслюк кричить «і-а!», і його крик уписано до сценарію, — заперечив Тітен. — Це аж на два слова більше, і я маю право вимагати, щоб їх зарахували!
— Невже? — спитав асистент режисера, прикидаючись дурником. — Про яке «і-а!» йдеться?
— І-а! — проревів Шпиндель над самісіньким вухом скнари.
Таким-от робом Тітен остаточно виборов роль погонича віслюків у «Трубадурах королеви Жанни» з оплатою дві тисячі вісімсот сімдесят п'ять франків за годину. Варто було змагатися!
На другий день Шарлюн зібрав лицарів, і всі гуртом подалися потай глянути на кінематографічний дебют їхнього Тітена.
Хлопець ночував ці дні в свого дядька, що жив поблизу Кадьєра, а Шпинделя випускав на ніч пастися. Надвечір третього дня він повідав про послання мессіра Ліонела Антремона у вісімсотий раз. Тож, ясна річ, голова йому геть очманіла, і дорога додому видалася всипаною трояндами.
Мосьє Мазет порався, як завше, біля свого виноградника, і, забачивши Тітена верхи на віслюкові, стерявся.
— Олле! Все пройшло як по шнурочку! — щасливо вигукнув Тітен. — Повертаю вам видресированого Шпинделя: він став покірний, як овечка…
Старий розкрив рота, але слова застрягли йому в горлі.
— Ти, хлопче, мариш! — видушив він нарешті нестямно. — Шпиндель вже два дні як удома…
— І-а! — ствердив справжній Шпиндель, вистромивши з-за поближнього живоплоту свої довгі вуха.
Тітен знетямлено глянув на худобину під собою. Поволеньки, обережно пустивши недоуздок, він зліз додолу і покрався на зднбочках геть од віслюка-привида.
Мадмуазель Блан побачила його на круглій галявині — хлопець мчав, аж за ним куріло. І хоч бідолаха вочевидь пускався духу — все ж повернув голову до вчительки і глянув на неї млосно-солодкнми очима. В брудному носовичку вій ніс сімдесят тисяч франків — винагороду за двадцять п'ять годин кінематографічних тортур.
Лицарі чекали на свого трубадура в казематі. Всі мовчали. Увійшов Тітен — і всі безмовно в нього втупились. Тітен неквапом витяг з кишені грубого сувертка й простяг його Шарлюнові.
Він не міг розтулити сухих вуст. Хотів був сказати: «Я приніс свою частку. Не такі вже й малі гроші — отож, гадаю, я заплатив своє». Але голова йому враз пішла обертом, і, звівши очі на гарненьку Міке, він промимрив сонно:
— Ясновельможна королево! Я приніс тобі послання від мессіра Ліонела Антремона…
— І-а! — влад відгукнулися лицарі.
VII
МОГІКАНСЬКИЙ СКАРБ ЗНИКАЄ
Дякуючи старанням усіх лицарів, могіканська скарбничка досі щодня важчала. Ці старання позначилися також і на деяких лицях — вони втратили округлість та свіжість, притаманні звичайно всім дитячим обличчям під час веселої пори шкільних канікул.
Шарлюн та Смішко, двоє здорованів, схудли кожен на два чи й більше кіло. Рудик ніколи не був гладкий, але зараз лопатки його мало не проривали вбогу заношену сорочку. Красунчик Тітен спав з тіла зразу по пам'ятній мандрівці до Кадьєра. Зозулика сушила та в'ялила повсякчасна турбота за скарб, надто коли його стеріг хто інший, і він без кінця лічив і перелічував гроші.
— Доки мільйон буде в нашій кишені,— казала сміючись Міке, — з вас лишаться самі кістки та шкіра!
Цей вівторок замість грошей приніс несподіванку, що її годі було й передбачити. Сидячи на своїй улюбленій лавці перед терасою кав'ярні Вьє, дівчатка весело цокотіли, усолоджуючись вранішньою свіжістю. На затіненій набережній не було жодної душі, і все навкіл схиляло до безтурботності.
Сандрін та Міке ніколи не виходили з дому без пляжних торбинок. Міке, що сиділа скраю, почепила свою на поперечину бильця. Цю торбинку з блакитного прогумованого полотна куплено за триста франків на майдані Маріна, у крамничці мадам Деспардьє, матері Янгола. Сьогодні торбинка коштувала двісті дев'яносто п'ять тисяч франків. Міке випало стерегти скарб — тож вона ще звечора поклала туди чорну Зозуликову теку. Дорослий, напевне б, щомиті хапався за скарб, але діти нічим не клопочуться довго. Міке, теревенячи, розвіяно поглядала навсебіч, забувши про будь-яку осторогу.